fbpx

Напевне він таки знав, що я довго слухати не буду і як тільки зрозумію, хто телефонує, кину слухавку, тому і говорив швидко не даючи мені і слова вставити. Я таки поклала слухавку, але основне почула. Потім уже його сестра зателефонувала і хлипаючи попросила приїхати

Напевне він таки знав, що я довго слухати не буду і як тільки зрозумію, хто телефонує, кину слухавку, тому і говорив швидко не даючи мені і слова вставити. Я таки поклала слухавку, але основне почула. Потім уже його сестра зателефонувала і хлипаючи попросила приїхати.

Ми із чоловіком були зразковою родиною: закохані, молоді, працьовиті, двоє діточок. Доки я з дітками була та господарство гляділа, мій чоловік їздив на заробітки, розбудовував наш дім.

Не раз мені люди казали, що я у сорочці на світ з’явилась, бо ж куди не глянь, а в мене все до толку і кожне починання на прибуток та на користь.

Не знаю, можливо саме око чиє не добре стало причиною, а може доля така, та одного разу мій чоловік із заробітків повернувся не такий, як завжди.

Свого Миколу я навіть запідозрити у зраді не могла. У мене в голові те не могла проскочити, бо ж ми були одним цілим, навіть думок таких не було.

Наївність мою розвіяла його сестра старша. Справа в тому, що Микола найменший у родині і батьків його не стало дуже рано, саме Олена і замінила своїм братам неньку:

— Олю, Микола мій брат, але ж і ти не чужа. Не знаю, як це пояснити, але в нього є інша. Не просто інша – вона при надії і зустрічаються не перший рік. Скажу як є – він живе у неї коли їде “на заробітки”.

Микола нічого заперечувати не став. Він втомився від от такого трикутника і ледь пожаліти його не просив, бо ж не може визначитись як йому бути.

Я пішла першою. Хоча як пішла – поїхала на заробітки, бо вже на той час діти школу скінчили. З Миколою ми розлучились, дім продали. От так за пів року ніби й не було життя, ніби й не дбала я, не ростила, не вкладала душу у кожен міліметр того подвір’я. Чужі люди все на свій лад переробляють.

В Чехії у мене була подруга давня, до неї на перший час і поїхала. Працювала на заводі,. орендувала житло, допомагала дітям .От так десять років життя у труді і постійних клопотах і промайнули.

Нині я бабуся, донька і син повернулись у наше село. Я обом придбала по будинку, зробили гарні ремонти. Від нас місто не так далеко, то з роботою у них усе гаразд, а авто я кожному подарувала.

Життя увійшло у стабільне і розмірене русло. Звісно, не так, як було, але я вже звикла і була щаслива, аж до недавнього дзвінка.

Напевне Микола розумів, що слухати його я не дуже хочу, тому все скоромовкою сказав. Хоча, як сказав, дуже просив приїхати бо ж хоче зі мною поговорити: “Можливо востаннє й побачимось”. Кинув наостанок.

Та я б і забула про той дзвінок, якби мене не набрала Олена. Хлипаючи вона повідомила що мій колишній чоловік скоро перетне межу вічності, розповіла, що друга дружина його виставила з дому, як тільки дізналась про його стан.

— Олю, я тобі навіть за дорогу гроші поверну, лиш приїдь.

Говорила з дітьми, вони з татом не спілкуються і порадити мені нічого не можуть: “Я б не їхала, мамо. Навіщо? Слухати про що? Він сам перекреслив усе, на що розраховує коли тебе кличе?”

А я й не знаю що тепер робити. Не їхати? А чи не буду шкодувати потім?

You cannot copy content of this page