– Оксано, що це твоя Люда вічно така визбирана до тебе приходить? Ти на її фоні геть не вигідно виглядаєш! Ти трохи думай головою: причепурися, переодягнися, усміхнися!
– Мамо, я взагалі не маю ні на що сили, як з роботи приходжу, а вона мене веселить.
Це було правдою, я ледве приходила з роботи, а поки доїду, а в магазин по продукти, далі за плитою стою, а тут Людмила, жінка-свято, почне жартувати, щось розповідати і вже її настрій мені передається, а що вона так одягається, то хай собі буде, адже мій Віталій любить лише мене, а Люда його дратує.
– Чому вона приходить кожного дня?, – питав мене тоді, – у неї зайнятися нічим?
– Вона моя подруга, – говорила я примирливо.
А потім десь через місяць приїхала з відрядження раніше, а вона в моїй квартирі ніжиться.
– Оксаню, ну що ти так дивишся? Ми любимо один одного, ти маєш бажати нам щастя!, – промуркотіла вона, а я слова не могла сказати.
Не знаю, як опинилася на кухні, а чоловік белькотів, що він хоче жити в своє задоволення, а я не вмію.
– Вона жива, розумієш, а ти ну сама розумієш.
Квартира була його, тому я вийшла звідти з тим же рюкзаком, з яким приїхала з відрядження, пізніше Людмила склала мій одяг і привезла до моєї мами.
Я ввесь час була в мами, відлежувалася, а в голові стукотіло: «жити в своє задоволення». Я не знала, як це, бо я жила заради Андрія, щоб робити йому бутерброди і запарювати каву, слухати, які у нього на роботі всі недолугі, а він ні, дивитися кіно, яке він вибрав, чи слухати музику, яка йому подобається. Це все, чого я хотіла в той період мого життя.
Я багато читала, як прийти до себе після такого, як почати життя заново і вирішила зробити колаж, де буде все, що я в житті хочу. І виявилося, що він у мене порожній, бо я хотіла лише спокою душевного, а як його намалювати.
– А ти подумай, що для цього тобі треба, – порадила колега, бо подруг у мене більше не було.
І я уявила ліс, затишну хатинку і високі гори, які я бачу з широкого вікна.
Це мене так захопило. Що я почала працювати на свою мрію, мов той віл. Завжди в строю, завжди в роботі, завжди готова підмінити чи поїхати замість когось у відрядження.
Носила один і той же одяг, майже не фарбувалася, їла дуже просту їжу, бо я й до того не була гурманом і через десять років у мене були гроші на мою мрію.
Я бачила, як на мене дивляться, як шепочуться про «синя панчоха», але ще ніколи я не була в такій гармонії з собою.
Далі була найприємніша подорож – подорож гірськими селами, щоб вибрати саме ту хату. Виявилося, що будинки коштують не дорого, єдине, що треба купити ще машину, бо дороги таки погані.
І ось так я зажила в своїй хаті, у мене кіт і собака та чудовий краєвид з вікна. Я щаслива, можу сказати, що справді щастя мене просто розпирає. Моя мама трохи здивована і каже, щоб я не заводила кіз, але вони такі милі, що я можу.
Вона ціле літо жила у мене на початках, думала, що це якась авантюра і я поїду додому, але я залишилася і працюю віддалено.
Мені подобаються тутешні люди, вони дуже прямі і кажуть в очі все, що про вас думають.
Тепер я думаю, що мені для щастя вже хочеться дитинку, щоб вона бігала по цих зелених травах за псом.
Думаю, що цей пункт буде реалізувати набагато легше, бо я вже точно знаю, від кого цю дитинку мати хочу. Він мій колега, дуже мені допомагав ввесь цей час, але я не давала собі волі на нові стосунки, не могла. Тоді не могла, а тепер можу, адже я знову хочу жити заради когось.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
