Хочеш з друзями на рибалку – прошу, всі гроші на машину тобі – будь ласка, дітей на все літо до моїх батьків – вже зроблено, тебе на курорт самого – на здоров’я!
Але цього разу чоловік був налаштований серйозно.
– Не слідкуєш за собою, зморшки і сивина, я такої жінки не хочу.
А я лиш очима закліпала, адже мені вже й роки є, а чоловікові так і не змогла вгодити, то, видно, вже й не зможу, бо над старінням я сили вже не маю.
Чоловік ганяв по хаті і порушував одяг на полицях, але я не йшла дивитися та за руки його хапати, а спокійно доварювала борщ. Борщ у мене знаменитий, повірте, Микола любить густий, щоб ложка стояла, а до нього часничку та сметанки, зеленню притрушу, то відірватися не можна.
– Ольго, твій борщ, як пісня, – не раз мені казала подруга Наталя, – а я не варю.
– Чого?, – допитувалася я її, – твій борщ був дуже смачний, я ж їла його у тебе!
– Так, я знаю, що мій борщ смачний, але чоловік колись його розкритикував і я більше не варю.
Пригадую, що кинулася подругу переконувати, що вона чудово готує, справді, дуже смачно, а вона тільки зітхала – не переконуй мене, як чоловік сказав, так і є. Та я сама я , як люблю співати, а тепер не співаю. Ще в молоді роки наші чоловік на мої співи сказав: «Тобі таким голосом в тролейбусі «зайнято» верещати». І я замовкла на довгі роки. Ще на самоті я співаю, але на людях – ніколи, як мене моя подруга Наталя не переконувала, що голос у мене гарний.
– Ти ж колись у хорі співала, – казала вона мені, – туди з поганими голосами не беруть.
– Мене вигнали потім.
– Ну, слух у тебе просто не ідеальний, але голос гарний!
І отак чоловіки наші нас все життя підтримували, а на схилі літ мій знову за старе – давно його не вмовляла лишитися.
А й справді, дуже давно, ще як діти мали йти вчитися, то я переживала, за що їй буду вчити, от і просила його не йти.
– Алло, Наталю, я борщу наварила і чекаю тебе в гості, – я вирішила запросити подругу, раз чоловіка вдома не буде.
– Ой, та я не можу, купу справ.
– Миколи мого не буде, до матері йде на тиждень чи більше, то ти приходь.
– Поспіваємо?
– Так, поспіваємо!, – погодилася я.
І настрій якось аж піднявся. Хай йде, я теж відпочину, дуже мені хочеться кожен день біля плити стояти, а там, може, й схудну, а то як є що їсти, то не дуже й хочеться.
– Ти там з ким говорила?, – спитав невдоволено чоловік.
– Наталю на борщ покликала, посидимо, поговоримо.
– То замість того аби чоловіка послухати та взяти себе в руки, ти подруг скликаєш?
– Миколо, а ти давно на себе дивився? Ти уважно глянь, подумай, що би я в тобі хотіла змінити, а тоді приходь.
Пішов. Хай, якось буду без нього.
Зате з Наталею як ми посиділи… І тобі «Берег кохання», і «Цвіте терен», і ще десятки інших пісень. Прийшла сусідка з одного боку, далі з іншого. Сиділи ми до півночі.
– Я й додому йти не хочу, – каже Наталя.
– То лишайся, вихідний завтра!
Як це солодко спати і знати, що зранку не варто вставати!
Аж ні, дзвонять вже в двері з самого ранку. Дивлюся – Микола.
– Ти чого дзвониш так рано?
– Ключі забув.
– То й що? Я тобі дворецький аби відкривати? Йди звідки прийшов!
– Ольго, досить, я вернувся.
– Ага, вернувся. Матір певно випхала з хати.
– Випхала, сказала, щоб я тебе перепросив.
– Ну то подумай, чим мене перепрошувати, а в мене гості.
Я закрила двері перед ним. Хай трохи подумає, а я тим часом нам з Наталею на каву поставлю. Як в таких чудесних жінок такі чоловіки капризні? Як ви гадаєте?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
