– Ви, мабуть, гостя з боку нареченої. Інакше я б уже давно був знайомий з такою красивою дівчиною, – біля Інни вмостився якийсь зухвалий хлопець. Вона на весілля подруги прийшла сама, бо зовсім недавно розірвала серйозні стосунки, які тривали більше року. Ні з ким знайомитися не збиралася – хотіла відпочити від всякого «кохання-зітхання».
– Я Вадим, друг нареченого. А вас як звати? – продовжував хлопець.
– Ой, здається, мене хтось покликав. Вибачте, треба вийти, – Інна явно не хотіла продовжувати розмову. Вийшла надвір. Вже сутеніло: спекотний літній день змінював приємний, ледь прохолодний вечір. Дівчина поринула у спогади, які останнім часом частенько на неї находили. «Як він міг мені зрадити? – думала. Діставав мене зі своїми ревнощами, а я навіть приводу не давала. Сам же десь набрався як чіп… Потім приповз на колінах, мовляв, так і так, перепив, з іншою пеpеспав, вибач. А що мені його вибачення? Нічого вже не зміниш і не повернеш. Добре, хоч зізнався, не злякався. Інший би мовчав. Завжди мій Олег говорив правду. Мабуть, за це й любила. Уже не мій Олег…»
Раптом хтось смикнув Інну за руку. Це була дружка:
– Зараз наречена кидатиме свого букета. Ходімо ловити! Чи довіку збираєшся в дівках сидіти?
Інні не дуже хотілося туди йти, але подруга була наполегливою. Довелося стати поруч з усіма незаміжніми дівчатами. Однак змагатися вона не збиралася, тому залишилася трішки позаду. Як виявилося, ця позиція була ідеальною. Наречена кинула букета так сильно, що він, перелетівши всіх, потрапив прямо до рук Інни. І все б добре, якби дівчата до останнього не боролися за бажаний «трофей». При польоті букета всі почали задкувати і врешті всім гуртом попадали.
Ох, і сміялися хлопці. «Оце так дівчата заміж хочуть! – вигукували. – Може, варто кожній по букету дати, бо ще, чого доброго, битися почнуть». Але регіт припинився, коли хтось у цій «купі малій» несамовито заверещав: «Ай, як бoляче! Допоможіть!» Всі дівчата піднялися, окрім Інни. Вона сиділа на підлозі, трималася за ногу і тихенько плакала.
– Так, нічого страшного не трапилося. Продовжуємо відпочивати, випивати, танцювати. «Швидку» не викликайте. Я сам все зроблю, – крізь юрбу пробився Вадим. Обережно підняв Інну і поніс до своєї автівки. – Не переживай, до лікарні долетимо за п’ять хвилин, – спокійно мовив дівчині.
Інна ж від бoлю мало не втрачала свідомість. Все було наче в тумані. Згодом згадувала епізодами, як приїхали до лікарні, як Вадим на руках приніс її до тpaвматології, як діагностували тріщину в якійсь там кістці. Потім їй наклали гіпс, щось вкололи і вона заснула.
Наступного ранку, прокинувшись в палаті, першим, кого побачила дівчина, був Вадим. Він дрімав, зігнувшись на стільчику, пригорнув до себе букет, який спіймала Інна.
– Пішов би й зловив для себе букета нареченої. А то мого вирішив забрати, – голосно пожартувала дівчина.
– Що? Де?.. – Вадим розплющив очі і відразу не зрозумів, де знаходиться. Уже не виглядав таким крутим і самовпевненим, як минулого дня.
Дівчина щиро засміялася. Заспокоївшись, сказала:
– Дякую, що допоміг мені. Прямо герой. До речі, мене звуть Інна.
… Через рік Інна та Вадим побралися.
За матеріалами – «Вісник Переяславщини». Автор – Микола Усенко.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.
