Онук мій Артемко вже кілька років зустрічався з дівчиною, він ще на початку знайомства приводив її до нас і тоді, я вам скажу, вона виглядала зовсім по-іншому і ставилася до Артемка так само.
Мій онук міський, а от його друзі, Тарас, Василь і Леся, були з іншої області. От він і приводив їх до мене перекусити щось, бо я недалеко від інституту живу і ще й підробляю там на вахті та прибираю перший поверх. Робота не важка аби дома не сидіти, бо сумно мені дуже.
А, коли дивишся, як натовпи молодих і усміхнених людей снують туди-сюди попри тебе, то й сама думаю, що ще й сили маю і не така вже й я стара.
Так от, водив він їх до мене та водив, поступово хлопці відпали, а Леся лишилася. Тоді вона була ще з косою, говорила з акцентом своєї області та одягалася скромно.
Але поступово я побачила, що й коси обрізала, спідниці все коротші були, та прикраси яскравіші. Вже не дивилася на мою квартиру з захопленням, а кривилася на палац на стіні.
Знаєте, я не кажу, що я багата чи у мене там всілякі ремонти. Мені головне аби все було чистенько, хай і бідненько. Але тоді моя квартира Лесі видалася милою і затишною, я це бачила.
Я бачила, як вона бережно бере чашки, ще з моєї юності, я їй подобаються статуетки, серветки вишиті мною. Але з кожним роком вона все частіше кривилася і на мої пригощання і на мою квартира, а далі й перестала приходити.
Коли я через дуже довгий період побачила її в коридорі закладу, то очам не повірила, ця фіфа не була нашою Лесею. Я знала, що мій онук любить її по-справжньому. Думаю, що полюбив ще з косою і акцентом.
Знаєте, наша родина не багата, тому я певна, що Артем не міг купувати для неї такий одяг та прикраси.
А звідки вона брала гроші Артем не хотів знати.
– Дитино, та ти на неї подивися,- казала йому я, – На одну стипендію так не одягнешся, а вона ж ніде не працює.
– Не ваше діло, – казав онук і більше не заходив до мене.
Донька мені говорила, що він влаштувався на роботу, тому тепер менше часу з Лесею проводить. Я одразу здогадалася, що хлопець хоче освідчитися. Тоді я його в інституті на розмову покликала.
– Дитино, – кажу йому, – У мене є каблучка, яку мені дідусь купив. Все життя я її берегла і рідко одягала. Я була з твоїм дідусем дуже щаслива і думаю, що каблучка від бабусі означатиме більше про твої почуття, ніж якась стандартна прикраса з магазину.
На диво, онук погодився. Не скажу, що моя каблучка була якась ексклюзивна, як то прийнято зараз казати, вона масивна з рубіном. Хоч то й не рубін, а скоріш за все скло, але от золото справжнє.
Я з нетерпінням чекала, що відповість Леся і була певна, що моя каблучка додасть ваги словам онука. А потім я почула розмову.
– Уявляєш? Подарував мені каблучку ще совіцьку точно! То від його бабки! Витягла з нафталіну і йому дала, – хіхікала Леся, – Та таке соромно на палець одягати!
– А що ти відповіла, – спитав голос якоїсь дівчини.
– Та прямо й сказала, що з таким непотребом може до мене більше не підходити. Це колись він для мене був принцом на білому коні, а тепер він дуже і дуже далеко позаду. Ось взяти б Романа.
Голоси віддалялися, а я сповзла по стіні. От же ж…
Ввечері зателефонувала донька, сказала, що Артем закрився в кімнаті і не виходить.
– Мамо, хто вас просить зі своїми порадами лізти? Що ви всюди свого носа пхаєте? Отак би вже й правнуків мали, а так будете сидіти в тій кабінці і заглядати за іншими!
Вечері в двері подзвонили, а я ледве ноги дотягнула, бо ситуація мене геть розклеїла. А там Артем з великим букетом моїх улюблених півоній.
– Ба, я прийшов подякувати за перстень. Нічого не кажіть. Цей перстень показав, хто насправді є Леся і як вона до мене ставиться. Якби не ви, то я б собі життя зіпсував цією … дівчиною.
Я обійняла онука і мені одразу стало легше… Такі слова означають, що я не дарма живу на світі.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
