fbpx

Нарешті Олексій наївся, підвівся з-за столу і попрямував до своєї кімнати. Мама побігла слідом. З подивом дивилася, як син дістає постільну білизну

Ніна Василівна готувала вечерю, коли раптом грюкнули вхідні двері. Витираючи на ходу руки поспішила в коридор.

– Олексію? Що ти так пізно? Чому один? Щось сталося?

– Мам, дай поїсти.

– Ну звісно! Ходімо на кухню, там уже все готове.

Ніна Василівна крутилася навколо сина. Нарешті Олексій наївся, підвівся з-за столу і попрямував до своєї кімнати. Мама побігла слідом. З подивом дивилася, як син дістає постільну білизну.

— Олексію, що це значить?

— Мамо, я в тебе переночую.

– Ні!

– Мам, що з тобою?

– Ні! Провідав маму, за це дякую. Але ночувати тут ти не будеш. Їдь додому.

— Але, мамо, ми з Вірою посварилися…

– Ну і що? Як посварилися, так і помиріться. Що не поділили?

– Та втомився я! Приходжу додому, а їсти не приготовлено, мушу готувати сам.

– Ну і що? Ти ж кухар, хіба тобі складно?

— Та й Віра кухар! Ми ж разом вчилися.

— Ну, синку, ти не рівняй себе і дружину. В неї зараз і без їжі клопотів багато. Чи ти думаєш, що декрет — це відпустка? Та не дай Боже тобі навіть кілька днів такої відпустки!

— Вона вже третій день не може мені на сорочці ґудзик пришити!

— Ґудзик?! І через це сваритися? А ти що, голку в руках тримати не вмієш? Он, коли закортіло, то навіть джинси сам собі пошив, а тут через ґудзик дверима грюкаєш!

Ніна Василівна докірливо похитала головою.

— Що я тобі скажу, синку. Не показуй характер і їдь додому. Це тепер не твій дім. Я завжди рада, коли ти будеш навідуватися, чи сам, чи з сім’єю. Але твій дім тепер там, де твої дружина та син. Тож прибери все це, — мама махнула рукою у бік дивана. – І збирайся. Тобі час додому.

— Я не хочу, — озвався Олексій.

– Не хочу треба було до весілля говорити. А тепер пізно. Тебе туди ніхто не тягнув. І, дивись, мені, щоб їхав прямісінько додому! Якщо дізнаюся, що ти не ночував удома, до мене більше і показуватись не смій! В житті всяке буває. Ну посварилися, то піди зроби кілька кіл навколо будинку, остинь. А дверима грюкати — це остання справа. Тоді й починати не треба було.

Ніна Василівна провела сина до дверей. Біля порога син нахилився і мама поцілувала його на прощання.

— Ну, іди. Передавай вітання Вірочці. І поцілуй за мене Андрійчика.

You cannot copy content of this page