Менше з тим – купа радості, яку затьмарили просто сотні коробок з усілякими речами, які шкода викинути, але вони вже всі ці роки шлюбу отак і соваються з купи на купу. Колись викинемо.
І ось одного разу я несу коробки і ще й рюкзак, намагаюся ще ключі знайти та те все не впустити, як почула голос:
– Ой, а я так хотіла дізнатися з ким буду сусідами, а то ви. Рада, що ми однолітки, будемо ще й подругами…
Я трохи нахилила голову, скосила очі аби й коробки не впали, ключ витягнувся і я таки розгледіла особу, що говорила. По-перше, які ми однолітки? У пані явно вже бальзаківський вік скінчився, а мені лиш от-от сорок.
По-друге, я дуже важко сходжуся з людьми, а тим більше з подругами. Я не кожного в своє життя пускаю.
Але сусідка все щебетала, допомогла коробки притримати і я їй люб’язно усміхнулася, подякувала і сказала, як лиш вдасться, то одразу й подружимося.
Звичайна банальність… де ж я знала, що ця жінка все так серйозно сприйме?
Далі, вона ніби мене караулила, я лиш ключем в двері, а вона вже тут як тут:
– Наталочко, у мене такий чудесний тортик вийшов, може заглянеш?
Господи, у мене купа роботи на роботі, ще й тут нічого не розібрано, але ж вона так на мене дивиться…
Треба ж з сусідами по-людськи, кажуть, що інколи вони ближчі, як родина.
Пішла і ледве витримала ті виливання особистого з усіма подробицями. Сусідку звали Ліда і вона якраз перебувала в пошуку нового кохання, мала вже дорослих дітей, а останній чоловік подарував їй цю квартиру.
– Везе тобі, – кажу, – Мені чоловік може лише подарувати поганий настрій.
– Ой, задарма ніхто нікому нічого не робить, але я така жінка, що мені й дві можна було подарувати…, – на щось натякає сусідка.
Чесно. Дивлюся на цю даму, яка все собі розтягла та надула і мені якось аж образливо, що мені чоловік не може навіть в салон краси сертифікат купити, а цій панянці хтось купує квартиру…
Потім якось Ліда прийшла до нас і вже застала мого чоловіка вдома та просто почала навколо нього муркотіти:
– Який ти молодець, Дмитре, і квартиру сам купив, і такий гарний ремонт облаштував… Слухай, у мене там щось із краном, ти не подивишся?
Дмитро пішов, що мене дуже розлютило, бо коли у нас щось капало, то воно могло капати місяць, скільки б разів я не нагадувала. А тут якась підтоптана Мата Харі похвалила і вже побіг.
– Ого, який ти ввічливий, – кажу йому по приході, – А, коли я щось тебе прошу, то ти нічого не чуєш.
– Ти ж сама кажеш, що треба з сусідами мати хороші стосунки…
На наступний вечір прийшла Ліда з якимось новомодним рецептом.
– Я прийшла віддячити, бо хто знає, що у мене ще може зламатися…
Мене аж перекривило, а Дмитро уплітає за обидві щоки та тішиться.
І прогнозовано, що у неї щось ламалося мало не щодня:
– Дмитре, подивися, а то я не знаю…
– Дмитре, подивився, бо я не можу…
– Дмитре, зроби, бо я не вмію…
А потім знову страви з якимись приправами та заморськими овочами.
Ні. Я теж вмію готувати, але ж у нас ще все не розпаковано, я ще не знаю, як добратися до каструль, а ця вже показує, яка вона супер кулінарка.
І найбільше мене дратує, що Дмитро наче нічого не помічає – бігає туди та все робить, що вона скаже! Я вже думала їй в очі все сказати, але ж вона нічого не робить явно! Як мені це все виправити?
Фото Ярослава Романюка.
