— Нарешті вихідні, – щасливо мружить очі чоловік, – До мами з’їздимо, відпочинемо! – він і далі продовжить розповідати про те. як гарно нам буде в селі, а у мене сльози на очі. У мене важка робота, але на ній я відпочиваю від своїх “вихідних” які проводжу в селі у чоловікової матері.
Людмила Дмитрівна допомагає нам від першого ж дня, як ми з її сином живемо разом. Я за сім років шлюбу жодного разу ні м’яса, ні овочів у магазині не купувала. Від мами мого чоловіка ми привозимо усього вдосталь і слово “економити на харчах” для нас не відомо. І все б добре і все б прекрасно, якби не нескінченні “вихідні”.
Я міська жителька від народження. У селі була раз і то на екскурсії, тому коли познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком і його мамою з ентузіазмом почала досліджувати новий для себе світ.
Людмила Дмитрівна навчила мене усьому. Під її керівництвом я й сапати навчилась і відрізняти бур’ян від моркви, чи редиски. Вона мене і корову навчила доїти, і курчат з качками глядіти. І все це було мені цікаво і не важко, доки було, як розвага. Як тільки я вже все більш-менш добре робити почала, ми з Людмилою Дмитрівною робимо усе на рівні.
Вихідні для чоловіка це допомога мамі по господарці: вивезти гній, щось підремонтувати, раз на рік попиляти і скласти дрова. Все. Далі він іде спокійно на риболовлю, або ремонтує наше авто. А я два дні світу білого не бачу. Весною: садити, сіяти, сапати, перекопувати, розсаджувати і викопувати. Влітку ми сапаємо, збираємо, переробляємо усе на концервацію. Восени, так хоч тікай куди: картопля і збір урожаю, кукурудза, яку потрібно виламати, кабаки, які треба виносити за два дні. З самого ранку і до смерку два дні підряд без відпочинку.
— Вдома відпочинете, – каже Людмила Дмитрівна. – Що у тій квартирі робити?
Але, навіть коли город у гектар нарешті прибрано і виорано, то не кінець. Починається історія з часником і цибулею. які потрібно посадити під зиму. Його у нас десять сотих і саджати потрібно обов’язково “низько вклонившись” тикаючи кожен зубчик рівно на відстані десяти сантиметрів.
Я не раз казала чоловіку, що більше так не можу. Звісно, поміч його матері величезна, але я з радістю куплю банку огірків раз на тиждень, чи кіло картоплі, аби лиш не повертатись на той “зелений гектар”. Чоловік мене не розуміє зовсім. Говорить, що я перебільшую і допомогти мамі усього “два дні”, то не так важко. Я пояснюю йому що в мене дійсно важка робота, показую ноги, які вже мене ледь носять, адже за дванадцять годин роботи я не присідаю навіть на обідній перерві, а чоловік своєї: “не вигадуй, усі так живуть”.
А свекруха на днях “порадувала” – вона додаткові десять сотих узяла в оренду. Адже “часи нині не прості, сім’я у нас велика, їсти усім хочеться”. Я аж плакала. Вже й про розлучення думаю серйозно, адже жити от так я вже просто не можу ні морально, ні фізично.
Жанна К.
30,10,2022
Головна картинка ілюстративна.
