Нас у матері двоє синів. Батько пішов із життя рано, мені одразу після школи довелося піти працювати, щоб допомагати мамі, адже не просто було. До молодшого брата ми завжди ставилися як до молодшого – з поблажливістю. Мама завжди говорила: “Підросте, розуму набереться, тоді й все добре буде”.
Брат мій звик до того, що все йому з рук зходить і чекав що усе буде, як він собі хоче:
— Хочу на економічний!
— На бюджет?
— На бюджет я не пройду. Тільки на контракт.
— А хто платитиме?
Брат біжить до мами. Та покидаючи усі справи прибігає:
— Що ми, дитину не вивчимо?
— А чому дитина не навчалася у школі, щоб вступити на бюджет, та стипендію отримувати?
Брата ми таки «вивчили». Я зітхнув з полегшенням, і приблизно через півроку повідомив мамі і йому:
— Одружусь!
Реакція була неоднозначною. З одного боку, брат і мама розуміли, що рано чи пізно це станеться, самітником я не був, і те, що наші стосунки з Мариною серйозні – теж. З іншого боку – розуміли й те, що тепер я створю свою сім’ю, і розраховувати на мою допомогу вже не доведеться, принаймні, братові.
Коли ми з Маринку одружилися, відразу пішли на орендовану квартиру. Ми з нею працювали в солідній фірмі, керівництво зарплатою не ображало, і за кілька років назбирали трохи грошей. Обговоривши та зваживши наші доходи та витрати, вирішили взяти будинок.
Так у нас з’явився власний будинок. Через рік з’явився син, а з його появою довелося вирішувати транспортні проблеми, щоб скрізь встигати. Машину оформили на дружину і виплачували будинок.
Але мама не могла просто спостерігати за тим як ми живемо. Їй було аж ніби не добре від того, що в мене все складається і життя йде рівно:
— Ой, а брат твій ніяк не знайде собі нормальну роботу…
— Він же економіст працює, як хотів!
— Ти ж знаєш, які в економістів зарплати.
— Усі мають різні. У добрих – добрі, у не надто, відповідні!
— Ти любиш свого брата!
— Чому? Дуже люблю!
— Так і допоміг би йому, ви, он, будинок маєте, машину, і на відпочинок зібралися, а він – дім-робота-дім, на більше грошей немає!
Як мама не намагалася, їй не вдалося переконати мене допомогти дорослому брату. Я жартував і іронізував, мама трохи нервувала, але розійшлись так і не домовившись.
На мою думку, все чесно – ми з дружиною самостійно справляємося зі своїми фінансовими питаннями, а брат – сам один не може себе забезпечити?
Однак, зарано я заспокоївся. бо вже за кілька днів мене мама набрала голосно хлипаючи:
— Без тебе, синку, ми просто не впораємось. – голосила мама в трубку, – брат твій. Ну ти сам винен, не вслідкував, не підтримав. Він узяв собі авто в кредит і от, нема машини не впорався із керуванням. А ти ж знаєш його зарплатню. ой. люди. як нам бути?
— Мамо, я до чого? – запитав я втрачаючи терпіння, – Брат живий. здоровий? Так хай і розбирається. більше того, навіть ти не маєш до того відношення. бо йому не 5 і не 25 уже.
Сльози матері врапт всохли і вона почала мене соромити. Мовляв. я вже давно пішов на поводу у Марини і нічого мене не цікавить крім неї однієї.
— Тут така ситуація важка у сім’ї. а вона тобі так очі затулила. що ти не розумієш глибини того, що трапилось. Як можна у такому випадку запитувати до чого ти? Ти брат, ти старший брат. Ти повинен, як батька немає.
— Маринка каже, – підігрую я мамі, – Що все, що я повинен я тобі і брату за останні роки віддав. А як вам мало, то шукай мамо когось іншого, можливо удій більшим буде. Поки – бувай.
Мама зі мною не спілкується рік як. Рідня телефонує. картає мене. Мовляв, мама нас одна виростила, всю душу в нас вклала, а я і знати її не хочу – невдячним кличуть.
Можливо і так. Якщо жити окремою сім’єю і дбати про дітей і дружину а не про дорослого чоловіка, хай і брата рідного, то є невдячність, то так? Я – невдячний.
Але хіба ж то так?
Головна картинка ілюстративна.
