Я її розумію, адже в двокімнатній панельній квартирі й так тісно, якісь сорок вісім квадратів з балконом, де мають вжитися такі різні люди за віком, але найголовніше – за життєвими переконаннями.
Я знаю, що мама хоче мені добра.
Просто добра в її розумінні.
Я не знаю, коли це почалося саме зі мною. Переконана, що ще з пісочниці, коли треба було віддати свою лопатку хлопчику, бо він її хоче, а я й так вже нею награлася. Мама вважала, що обіцянка того, що хлопчик не забере її до себе додому, мою лопатку до себе додому, має висушити мої оченята.
Далі була школа, коли сивочола вчителька казала, що хлопчики так виражають свою симпатію, просто хлопчики ТАК виражають свою симпатію і з цим вже нічого не вдієш – треба просто змиритися і не звертати уваги.
– Чому ти така емоційна? Просто не звертай уваги, – казала вона мені, – Якби всі почали звертати на таке увагу, то б просто на все інше не лишилося часу.
А моїй мамі вона казала те саме і та кивала головою, щаслива, що нарешті на її доню звертають увагу хлопці.
Скоро й заміж треба буде видавати!
В інституті, слава Богу, всі кучкувалися за інтересами і малі групки могли наїхати на інші малі групки, це могло товктися вічність, але там формувалася впевненість, що є речі, яких ти не дозволиш стосовно тебе.
Проте та думка, про твої кордони і червоні лінії, не встигала зміцніти, бо мама щодень її порушувала словами:
– Коли ти вже заміж вийдеш? Пора! Всі вже он дітей мають, а ти й далі сама.
Тому часу на якесь довше пізнання людини, яка тобі симпатизує не було, давай швидко, бо хтось інший забере цікаву пропозицію.
Спочатку Микола був як усі молоді люди – жартував, дарував квіти, водив в кіно… У нього була своя уява про роль жінки в родині, яку він озвучував вголос. Розумієте? він озвучував вголос, я чула і лиш з цього хіхікала:
– Ти геть як діди збираєшся жити?, – питала я.
– Так, жінка має робити певні речі і все.
– А коли не буде?, – допитувала я.
– Буду її виховувати, – казав він.
Мама була у захваті від Миколи:
– Не п’є, не палить – просто чудо! І серйозний! Тільки не прогав – я ж тебе знаю!!!
Ну яка у мене тоді була перша думка? Ну точно не про майбутнє, а про те, що й справді пора, раз нікого нема кращого.
Було звичайне весілля, щасливі фото і веселі гості.
Ми жили в гуртожитку, були неймовірно щасливі перший рік.
Потім почали орендувати житло, з’явилися діти і я незчулася, як одного разу прокинулася, а у мене немає нікого рідного поряд – ні подруг, ні колег, ні рідні. Я була в цій квартирі з дітьми і дотримувалася неустанно законів Миколи.
Як це сталося зі мною, такою незалежною, веселою, кмітливою?
Я не знаю.
Я вперше прибігла з дітьми до мами, коли старшому було п’ять, а молодшій три.
Мама дивилася на мене здивованими очима і просто не розуміла, що ж не так.
– Дітям потрібен батько і годувальник. Хто тебе візьме з двома дітьми собі на шию?, – казала вона обіймаючи мене однією рукою, а іншою відкриваючи Миколі двері в квартиру.
Він божився перед тещею, що не розуміє моїх капризів, адже він вірний мені і родині, не п’є, не палить і все вкладає в родину. Що мені ще треба?
Мати співчувала йому, перепрошувала за мене і пакувала наші речі!
Минуло ще трохи часу і я перестала будь-що розуміти, була завжди винною і мусила все виправляти так, як треба Миколі.
– Ну він же тебе не б’є, – каже мама, – Що ти собі там на уявляла? Тільки в родині колотиш!
Я твердо вирішила, що не повернуся, бо мої діти цього не хочуть. Знаю, що буде важко. Але хіба мене не можна підтримати, просто підтримати?
Фото Ярослава Романюка.
