– Який гарний? Хіба його батьки вам подобаються, – впиралася Христина, – Я взагалі заміж виходити не хочу!
– Ти мені навіть таке не говори! Вкуси ся за язик! А що отак самотою ходити, як Ірина Василівна?
Це Люба натякала на сільську вчительку, яка все своє життя присвятила дітям. Отак ростила чужих дітей, бо, чи не надто високої думки була про своїх женихів, чи не любила нікого, але доживала віку сама.
– Тепер лиш в вікні сидить аби їй хто в хату їсти приніс! І ти отак будеш сидіти?
– А он в Ориськи було купа дітей, то теж в вікні сидить, бо ніхто не приїжджає, – знайшлася Христина.
– Ти мені тут ще попащекуй!, – почала з головних аргументів Люба, – То ти від мене копійки не побачиш!
Отака розмова була мало не щоразу, як дочка заводила розмову за аспірантуру. Люба щиро вважала, що мати в селі роботу – то вже добре, бо жінці й не обов’язково працювати.
– Мало у нас, жінок, роботи щодень? Та поки зранку попораєшся, то ще й не присіла, а вже треба полуденок робити! А лиш посуд перемила – то вже й вечеряти пора. Пішла моя Христя між люди – добре, але пора вже й діло знати: як тебе сватають, то йди і не комозися!
Виливала вона отак душу перед всіма охочими і багато її підтримували, бо що то за робота, коли дівчині вже за двадцять п’ять, а вона ще вчитися хоче.
– Всі розуми хоче поїсти, – кепкують з Христини й її однокласники та знайомі, додається й родина: «Ми коли весілля гуляти будемо, га?».
Під таким тиском вже й сама Христина думає, що робить якусь дурницю в житті. Дійсно, професію отримала, то пора й працювати, а то так все життя й провчиться і ніколи не матиме якогось однодумця під боком.
Вирішила, що піде до Ірини Василівни та поговорить з нею, що та скаже.
– Христинко, та я тебе ще отакою пам’ятаю, – втішилася відвідувачці жінка, – То кажеш, що думаєш чи йти в аспірантуру? О, я б йшла!
– Ви серйозно?, – здивувалася дівчина.
– Звичайно! Ти не уявляєш, як я каюся до цих пір, що чужі думки мене в це село закинули. Я б могла прожити зовсім інше життя, цікаве і насичене, а не на старості років стати приказкою для язикатих бабів…
Ірина Василівна пригадала, що дуже гарно вчилася на факультеті і всі запрошували її вступити в аспірантуру. І вона теж про це мріяла, але найбільше вона мріяла про свого викладача, Степана Леонідовича. І так мріяла, що незчулася, як почали про неї і викладача шепотіти по всьому факультету. А далі його дружина прийшла і при всіх насварила молоду студентку.
– На тому й прийшов край моїй аспірантурі. Я не могла пережити того, що всі знають, що пліткують і зловтішаються. Тому й сховалася в цьому глухому селі, а далі вже страх не дав мені з нього вилізти. А могла ж піти в інше місто та вступити там, подорожувати та радіти життю…
– То що ви мені радите зробити?, – вкінці спитала Христина.
– А що я можу радити? Якщо той хлопець, що тебе сватає, тебе зрозуміє, то виходь за нього та вчися собі далі, а як ні – то скнітимеш з ним все життя.
Христина верталася додому дуже задуманою. Невже чужі люди отак можуть залізти в душу, що людина здатна зректися самої себе? Забути свої мрії, втекти і думати, що перечекаєш, а далі щось зміниться… А потім на старість просто виглядати в вікно…
Фото Ярослава Романюка.
