Життя!
– Що ви знову мене ганьбите, – не вгавала донька, – На старості знайшли чим себе зайняти! Ще за батька не дивно, бо все життя чаркував, а ви? Не маєте себе чим зайняти? Свиню ще одну заведіть!
Марія дивилася на доньку і в її погляді не було ніякої осмисленості, була абсолютна порожнеча, вона дивилася ніби крізь неї. Але вона бачила своє далеке минуле.
Ось вона молода спеціалістка приїхала піднімати та збільшувати сільське господарство як агроном. Любила вона землю і не знала нічого іншого, крім неї – коли садити та що садити, на якому грунті що краще сіяти. Урожаї у неї були – серце раділо, бувало їде на тракторі, а позаду рядочки зелені біжать і біжать, а вона усміхається і сонцю, і теплому вітру.
Не чула втоми, не гуділи ноги, не навалювалося спустошення. Не те, що зараз.
Тоді вона з Петром і зустрілася, він – тракторист і красень, перший в полі і на танцях. Де ті сили бралися?
Милувалася з ним до зорі, а потім без утоми працювала цілий день, а далі знову до нього на побачення.
Одружилися вони та почали хату будувати та дітей ростити, все як має бути – хлопчик і дівчинка.
Але далі Петро охолов до неї та до своєї родини, більше любив гульки, бо ж кожен пригостить, адже його трактора всім треба.
Спочатку просила, молила, але не було ніякого ефекту.
Залишилися діти, які радували її серце і давали сили.
Невтомно працювала аби назбирати їм на навчання – не одну свиню, телят, гусей, індиків прийшлося вигодувати аби обоє отримали освіту та залишилися працювати в місті.
Тоді ще й мріяла – її діти будуть панами, будуть в чистій квартирі жити та в кіно ходити.
Про себе чогось не думала, що буде з нею – все їм, треба було здійснити їхні мрії.
Діти практично перестали приїздити.
– Мамо, у нас вже своє життя, діти, робота. Ми не маємо часу ще й до вас приїздити.
– А на свята будете?
– Якщо не будемо працювати, – відповідали.
Але не приїздили. Марія йшла по гуси на вигін і довго дивилася на дорогу, може побачить куряву від машини – то точно її.
Коли донька подарувала першу онуку, Марія вперше за багато років покинула село і подалася в найкращому вбранні в місто разом з Петром. Подарунок вони вибрали щедрий, бо жінка не витрачала гроші на себе, а все складала від виторгу за свиней та телят, молоко.
Проте, прихід батьків викликав у доньки невдоволення:
– Нащо ти тата привела? Знову буду червоніти перед сватами!, – казала донька і додала, – Та й ти могла якось краще вдітися, а то як не знаю, що.
Марія спаленіла, не знала, що робити чи йти геть чи залишитися. Вона ще трохи побула, а тоді попросила Петра йти додому, бо час на автобус.
Чоловік впирався, бо ж є наступний, але донька й син мало не силоміць вивела батька з квартири.
Потім вона ще довго ображалася на батька та на неї за таку недостойну поведінку.
Роки летіли, а дітей вже не можна було заманити й свіжиною.
Швидко приїжджали і забирали свиню, паралельно пожуривши її за те, що батько й далі бенкетує, а вона нічого, крім господарки не бачить і нічим в світі не цікавиться і даремно їм видзвонює та не дає спокійно жити, бо вимагає допомоги.
– Ми не можемо їздити ту бараболю саджати та збирати. Досить з нас, вже в дитинстві наробилися! Пора жити нове життя.
Петро жив своїм життям і далі, але вже не мав сили ходити, то йому «друзі» приносили до хати. В один з таких днів по від’їзді дітей, вона прийшла до Петра і почастувалася.
На якийсь час забула про біль і втому.
Потім, коли чутки дійшли до дітей. то вони швидко приїхали та почали матір шпетити за таку поведінку.
А Марія дивилася в порожнечу, бо у неї всередині не було сенсу і іскри.
Фото Ярослава Романюка.
