Ми з чоловіком Сашком разом ще зі школи, пліч-о-пліч йдемо по цьому життю і маємо прекрасну дочку Алісу. Все, здавалося б, у нас добре, працюємо і з усіх сил намагаємося створити затишне гніздечко у цьому світі, але є один величезний мінус – моя свекруха Інна Павлівна.
Вона одна з тих жінок, яка вважає, що її син найкращий, і вона найголовніша в його житті! Не має значення, чи є я, наша дочка – ні, це в будь-якому разі відходить на другий план. Вона і лише вона!
— Я знаю свого сина з появи на світ, а ти скільки його знаєш? Рік-два? Що ти йому можеш дати? Якби мала сина, ми б подивилися, як би ти, рідна моя, заспівала. Я завжди зможу прийти на допомогу, і я краще знаю, я досвідченіше!
Коли я вийшла заміж, у нас не стояло питання про купівлю житла, адже мені у спадок дісталася квартира в центрі міста, ми в’їхали туди відразу після весілля. Але на жаль, доля зіграла з нами поганий жарт, адже улюблена мама мого чоловіка жила неподалік.
Яким було моє розчарування, коли вона зачастила з візитами до нас. Спочатку вона приходила кілька разів на тиждень, попити чаю, наговорити мені зауважень і поскаржитися на життя. Ці візити почастішали, і Інна Павлівна почала заходити до нас щодня, привласнюючи все більше уваги.
— А чого ти лиш суп приготувала? А каша а котлетки де? Завтра прийду і приготую щось, а то син мій скоро від вітру хитатиметься.
Терпіла я це місяці 3, як мені вистачило тоді сил слухати у вихідні її з ранку до самого вечора, досі не розумію. Загалом, набравшись одного вечора чергових необгрунтованих зауважень від Інни Павлівни, я підійшла до чоловіка і видала:
– Я вже втомилася так жити! Знаєш, або ми зараз шукаємо собі інше житло, або я переїжджаю до своєї мами з донькою одна! –
Чоловік радісно закивав головою і попросив лиш про одне – не говорити ні слова його мамі. Ми переїхали на дачу моїх батьків за місто, там був добротний будинок і в місто двічі на день ходив автобус. Донька пішла у місцеву школу, де одразу почала краще навчатись і знайшла купу друзів.
Нашу квартиру ми здали, а кошти відкладали на навчання доньки. Нам було добре і спокійно, зате його мама просто місця собі не знаходила від того, що ми зробили. Телефонувала мені і сину, все запитувала коли ми повернемось. Жалілась на весь білий світ і на те, що ми її покинули, залишили і забули.
Вона постаріла якось одразу. От ніколи не думала, що за якихось два роки людина постаріє на десять.
— Я вже сама собі ради дати не можу, – телефонує сину нещодавно, – Твій святий обов’язок догледіти рідну маму, допомогти і підтримати. Або я до вас переїжджаю, або ви мене заберіть до себе.
Я напевне не надто хороша людина, бо я сказала, що ноги цієї жінки у нашому домі не буде, втім, як і нашої в її. Я готова віддавати частину коштів від оренди нашої квартири аби оплачувати їй помічницю. аби лиш не була вона присутня в нашому житті.
Чоловік мене не розуміє і говорить що то його мама і вона уже людина у віці. А я стою на своєму і вважаю, що права повністю.
Головна картинка – intermarium.news.
