Мені було сорок сім років і я хотіла вже нарешті свого власного житла, щоб не бачити свекруху і не чути. Так, ми жили з нею і з дітьми, на кожній дрібничці були такі баталії, що не хотілося додому приходити: не там поклала мочалку для миття посуду і не так перу, і не так прибираю…
Я сто разів просила чоловіка піти на орендовану квартиру, але він казав, що так нам взагалі грошей не вистачатиме:
– Ти ж зрозумій, яка у мене зарплата і у тебе, а діти ростуть. Потерпи ще трохи…
І отак я дотерпіла до сивого волосся, вже діти виросли, а ми й далі зі свекрухою. Вже й не сваримося, бо сили нема ні на що – тільки з очей стріли пускаємо.
Максим до всього вже звик, йому однаково чи ми з матір’ю перечимося чи ні, сидить собі в своєму видуманому світі комп’ютерної гри і тішиться.
І ось тоді я стала шукати як з цього зачарованого кола вийти.
Напевно в сорок настає той момент, коли розумієш, що вже все пройшла і вже нічого тебе не здивує, тому сміливо дивишся свекрам в очі і відмовляєш чоловікові, бо куди він дінеться після стількох років. Навіть, дітям відмовляєш, бо скільки можна на своїй шиї тримати…
І тут мені почали попадатися на очі історії про те, як наші жінки за кілька років заробляють собі на квартиру і живуть довго та щасливо.
І я подумала, що я – жінка працьовита, то я можу ще швидше зібрати на квартиру.
Хто шукає – той знаходить. І так я знайшла Валю, жінку, яка набирала людей на роботу по догляду за старенькими. За свої послуги вона брала всього нічого – сто доларів, дрібниця, як подумати, що я зароблю тисячі.
І от пішла я працювати і час почав тягнутися просто безкінечно, платили мені тисячу євро, а далі почали говорити, що будуть платити менше, бо я ж живу де працюю і там само їм.
Я почала рахувати, що якщо квартира коштує тридцять тисяч, то мені десь три роки прийдеться тут жити і на всьому економити.
Але, як то буває, завжди знайдеться, якась латка, куди треба кинути гроші: то на ліки, то на навчання, то на випускний, то на поступлення, то на весілля, то на хрестини…
Грошей все меншало, а видатки лише збільшувалися, а я лиш рахувала, що я тут маю пробути ще чотири, п’ять, шість, сім… років.
Залишалося лише молитися аби пані Агнес жила довго і щасливо.
Побуду я за кордоном трохи і назад вертаюся, а всі аж на мене моляться, наче я папірці перетворюю на гроші. Там залишити, там в банк покласти. Там подарувати, там купити і знову моя мрія відкладається на роки.
А далі більше – тільки я зателефоную, як в моїх справи, а вони починають за гроші питати. А у мене аж подих перехоплює, спати не можу, їсти не можу, бо як уявлю, що я маю на цій чужині навіки лишитися, бо рідним ввесь час щось треба, то й хвилини тут бути не хочу.
Почалися проблеми зі спиною, далі з зубами, далі зі сном. Вернулася я додому і давай вже євро стелити по лікарнях. Скільки я там того пробула, лише п’ять років, але ні з якого боку не видно моєї праці, й далі живу в свекрухи, а та тому лише рада.
– Бачите, що я за життя пристарала, то й матимете. А дітям своїм що залишите?
І так губи кривить, наче без неї ми б нічого не вартували.
– Правда ваша, мамо, – кажу я тоді їй, – як добре, що ви у нас є, є де жити, що ви нам дітей допомагали няньчити… Знаєте, за кордоном треба чужому платити аби тебе доглядав, у них так то прийнято. Добре, що у нас не так, добре, що ви будете поруч з нами до старості.
Та правду я сказала, як не крути… А ви що думаєте про ті заробітки – де ті місця, де гроші на тебе сипляться?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота