Це був повний крах. Я сиділа на лавці біля чужого під’їзду, мої руки досі тремтіли, а в сумці лежав той клятий ліхтарик, який я взяла, щоб не будити «дітей». Серце калатало десь у горлі. Господи, який сором. Мене, жінку з тридцятирічним стажем у школі, виставили за двері як злодійку!
Я витягла телефон. Друга година ночі. Мені було байдуже. Я мала почути голос сина.
— Алло! Андрію! Ви де?! — я ледь не кричала в слухавку, ігноруючи нічну тишу двору.
— Мамо? — голос сина був глухим і сонним. — Ти на годинник дивилася? Що сталося?
— Трапилося! Ви де, я питаю?!
— Ми спимо, мамо. Вдома.
— В якому домі?! Я щойно з вашої квартири! Ледве ноги винесла!
Він мовчав кілька секунд, а потім так спокійно, аж страшно стало, відповів, що вони змінили квартиру. Змінили і мені не сказали! Кинув слухавку. Я залишилася сидіти на холоді, ковтаючи сльози.
А все чому? Бо я бачила цю Жанну наскрізь. З першого дня, як Андрій привів її і заявив, що вони будуть жити разом ще до весілля. Я ж йому казала: «Синку, не можна так». Жінка, коли отримує все і одразу без штампа, перестає старатися.
Вона не господарство веде, вона на твоїх слабкостях грає. Посміхнулася, приголубила — і ти вже не помічаєш, що в кутах пил, а в каструлі порожньо. Хіба ж це сім’я? Це ілюзія.
Я ж хотіла як краще. Хотіла показати Андрію, що таке справжній затишок, поки ця його Жанна тільки «вчиться».
Коли вони поїхали на той свій медовий місяць, я взяла ключі у господині. Ну, прибрехала трохи, що квіти засихають, то й що? Я прийшла в ту їхню орендовану квартиру і жахнулася. Мед на столі — мух розводити? Цукор стоїть прямо під рукою, щоб він ложками його в чаї поїдав? Я все розставила по місцях. По-людськи. Прибрала, наготувала.
Вони повернулися — і замість «дякуємо», я побачила ці обурені очі Жанни. Вона ж на Андрія так подивилася, що він мене за двері виставив. «Ми відпочиваємо», бачте. Я бачила, як вона ним крутить. Вона ж пальцем не поворухнула, щоб мені допомогти, коли я валізи хотіла розібрати. Звісно, бо там напевно такий безлад був, що соромно перед свекрухою.
Я не здалася. Я знала, що вона лад у хаті не тримає. Кожного вечора я приходила. Хотіла зайти, подивитися, чи помила вона посуд, чи не голодує мій син. Але вони почали зачинятися на застібку. Уявляєте? Від матері!
Тоді я зробила дублікат ключа. Поки вони були на роботі, я забігала. Виправляла те, що ця «господиня» натворила.
Жанна ж як — вона не готує нормально, вона його напівфабрикатами годує або чимось таким, від чого шлунок зіпсується.
Син почав говорити, щоб я не приходила, бо інакше він змінить замки.
Я трималася, чесне слово, трималася два тижні. А потім як уявила, що вона йому там готує, як йому аж живіт зводить… Вирішала просто перевірити. Тихенько.
Я вирішила прийти вночі. Думала: «Зайду тихенько, перевірю, що там у них у холодильнику після робочого дня, чи не накидано брудного одягу».
Відімкнула тихо двері. Зайшла навшпиньки на кухню, ліхтариком свічу. Глядь у раковину — тарілки брудні! Ну от, я ж казала! Жанна лінива. Почала мити. Потім у холодильник — а там аж налипло на поличках усякого, сир аж білий, ковбаса сива. Я ковбасу — в смітник, бо пахла вона мені підозріло. Нащо синові шлунок псувати?
Пішла у ванну. Там гора непраного одягу в кутку!
І тут вирішила: треба Андрія розбудити. Хай подивиться, хто насправді про нього дбає о першій годині ночі. Заходжу в спальню, підходжу до ліжка. Темно, тільки силуети. Штовхаю сина за плече, шепочу: «Андрійку, вставай, подивися, що твоя жінка в раковині залишила».
А він як скочить! Як закричить басом!
Я відскочила до стіни, ліхтарик випустила. Світло спалахнуло — і я бачу: на ліжку якийсь волохатий чолов’яга в самих трусах, а поруч жінка з патлами дибки верещить так, що у вухах заклало.
Це були не вони. Це були зовсім чужі люди!
Господи, що там почалося. Той чоловік до мене… Я кричу: «Я мати! Я до сина!». А він мені: «Якого сина? Я цю квартиру три дні тому винайняв!».
Мене ледь не до відділку забрали. Але я подзвонила до власниці квартири, а вона й каже: «Вибачте, — каже, — Світлано Іванівно, але ваші діти з’їхали. Я думала, ви знаєте».
Ті нові мешканці давай сміятися. А коли побачили, що я на кухні прибрала, то та жінка мені запропонувала у неї прибирати. Ще чого!
Отак я звідти й вийшла, добре, що жива.
Наступного дня Андрій погодився зустрітися. В кафе. Навіть не вдома. Я прийшла вся в чорному, щоб він бачив, як мені тяжко.
— Мамо, — сказав він, навіть не торкнувшись кави. — Ти перейшла межу. Ти залізла серед ночі до чужих людей.
— Бо я думала, що там ти! Я хотіла тебе врятувати від того безладу!
— Якого безладу? Нам було добре. Жанна — моя дружина, і як вона веде господарство — це тільки наше питання.
— Вона тебе за ніс водить, Андрію! Вона на твоїх слабкостях грає! Вона ж нічого не вміє, тільки усміхатися!
— Вона вміє головне — дати мені спокій. А ти його забираєш.
Він сказав, що якщо я ще раз спробую знайти їхню адресу через знайомих чи шпигувати, вони поїдуть з міста.
Уявляєте? Рідна дитина погрожує мені вигнанням!
Я сиділа і дивилася, як він іде. Він став такий чужий. Це все вона. Це Жанна його накрутила. Вона знає, що я бачу її справжню суть, от і ховає його від мене.
Чи змирилася я? Ні. Мати ніколи не змириться з тим, що її дитину використовують. Я просто зачекаю. Коли він втомиться від її готування і брудних тарілок, він згадає, хто насправді вчив його порядку. А поки… поки я буду просто спостерігати здалеку. Але адресу я все одно дізнаюся. Мати має знати, де живе її син. Про всяк випадок.
