Після того, як ми з донькою та сином назавжди попрощалися з моїм чоловіком Тарасом – татом Зорянки й Дениска, я не могла надалі залишатися в моїх заможних свекрів, які на кожному кроці натякали мені, за чий рахунок ми з дітьми живемо. Так як я була з небагатої родини, чоловікова рідня була не в захваті від вибору сина. Якби не моя завзятість до роботи, покірність і здатність пропускати свекрушині колючки повз вуха, то не затрималася б я в невістках аж на тринадцять років.
До батьків повернутися я не могла, бо з ними жила сім’я молодшої сестри, тож довелося мені їхати в інше місто шукати житла й роботи. Оселилася я в сімейному гуртожитку й влаштувалася продавчинею в рибному магазині на ринку. Зарплата моя залежала від виторгу. Але останнім часом щось покупців було дуже мало. В торгівлі я була не перший рік, раніше доводилося допомагати свекрам в їхньому сімейному бізнесі з продажу овочів, фруктів і квітів на посадку. Тож досвід мала, але цього виявилося замало.
Зорянка моя гарно навчалася в школі, а Дениска я щодня відводила в дитсадок. Та одного разу ми трішки запізнилися і я вирішила взяти сина з собою на роботу. Дениско гуляв перед вікнами, щоб я могла його бачити. Він у мене зростав надзвичайно слухняним, добрим і чесним. Аж тут я втратила дитину з поля свого зору, зразу ж вибігла на подвір’я, шукаючи його очима, а він просто присів, розглядаючи якийсь предмет. Ним виявився гаманець, туго набитий купюрами.
Ми зайшли з сином у приміщення. Дениско був у захваті від знахідки, що в нас з’явилося багато грошей, і тепер мама зможе купити йому омріяний велосипед, а то вона все каже, що не вистачить до зарплати. Але я хотіла синові дати урок чесності, тож розповіла, що знайдене нам не належить, хтось дуже засмутися, залишившись без коштів, які довго збирав на дорогу покупку, тому спробуємо якимось чином повернути портмоне власнику.
Я не стала перераховувати гривні й валюту, бо шукала якоїсь інформації про людину. Побачивши візитку, набрала номер телефону якогось Дениса Борисовича. Він відповів, що зараз дуже зайнятий діловою зустріччю в ресторані, віддячить мені, якщо я принесу гаманець за вказаною адресою.
Моя співробітниця Оля, спостерігаючи за моїми діями, крутила пальцем біля скроні, мовляв, яка немудра, вирішила б завдяки знахідці деякі свої проблеми. Якщо б власнику ті гроші так були потрібні, то вже давно відшукав би їх між рядами. Але я сказала, що хочу добрий приклад показати синові, а її попросила приглянути за моїм товаром.
Підійшовши до чи найдорожчого в місті ресторану, я зупинилася перед вікном і подзвонила на номер Дениса. За столиком сиділо двоє – він і вона, чоловік підняв слухавку і кивнув головою, глянувши у вікно, мовляв, зараз вийду.
Денис діловито запитав, чи всі гроші на місці. Я була збентежена запитанням, відповіла, що нічого не перераховувала і не брала, скористалася тільки візиткою. Тоді він відрахував кілька купюр, простягнув мені: «Дякую за чесність». «За чесність не платять», – я відхилила його руку й хотіла йти, але він звернув увагу на сина. «Як вас звати, юначе? – чоловік нахилився до дитини. – О-оо, тезка, ось тобі на морозиво». «Що ви? Не треба», – відмовлялася я, побачивши в руках малого тисячну купюру, але Дениско вже тягнув мене за руку до кіоску з морозивом.
Наступного дня після обіду неждано-негадано в магазин нагрянув покупець із розкішним букетом квітів і діловито запитав, скільки коштуватиме вся риба, яка залишилася на вітрині. Її було чимало, так як покупців сьогодні було небагато. Я була геть розгублена, побачивши Дениса, й спантеличено промимрила: «За готівку»? «Та не за квіти ж, вони для золотої рибки, тобто для вас, – грайливо відповів гість і через прилавок вручив мені той букет, – надіюся, ваш чоловік не викличе мене на дуель».
Моя колежанка Оля вмить зметикувала, куди хилить цей пан і швиденько підбила суму та ще й язика свого не припнула: «Нема вже в нашої красуні Маринки чоловіка, сама виховує двох діток». Він розрахувався, викликав якусь машину і два хлопці завантажили товар. «А ми з вами могли б погуляти в парку»? – запитав Денис. «Ні, мені через годину дочку з гуртка зустрічати й сина із садка забирати, – надіялася я поставити крапку в цій розмові, – та й дружині вашій це не сподобається». Але він сказав, що вчора я його бачила з рідною сестрою, а сьогодні ми таки погуляємо вчотирьох і направився зі мною до школи зустрічати Зорянку.
Дорогою мій новий знайомий розповів, що ніколи не був одружений, що йому вже далеко за сорок, що він – багатий підприємець, має все, чого душа забажає, але мріє про спадкоємця, щоб йому передати справу всього життя. Та найбільше мене вразило його одкровення, що сподобався йому мій синочок, що послав би його на навчання в Кембридж, а потім залучав би до свого бізнесу.
Побачивши Зорянку, Денис сам відрекомендувався дочці як мамин кавалер, що мене неприємно вразило. Я ніколи не вірила в щасливі випадки, в якісь дива із такими попелюшками, як я. Дорогою в дитсадок Денис розмірковував, що дівчинці освіта ні до чого, головне, вийти заміж за гарного хлопця, бути доброю господинею і мамою.
Дочці явно не сподобалося почуте, і вона надула губки, зате Дениско дуже зрадів і почав підстрибувати: «Дядько Денис, дядько Денис». Ми трішки посиділи на лавочці в парку, і поки діти гралися в доганялки, Денис прямо запитав, чи згідна я перейти до нього жити. «Ні, звичайно, я ж вас зовсім не знаю, та й ви мене другий раз у житті бачите. Та й різниця між нами суттєва. Я живу просто й скромно, й життям своїм задоволена, ви звикли до розкоші. Кожному своє. А зараз нам пора. Зоряні ще уроки робити».
Ми вже хотіли розпрощатися й розійтися в різні сторони, але Дениско потягнув Борисовича: «Дядь Денис, ходи з нами». Як я не відмовлялася, мовляв, живемо в гуртожитку, нічого не приготовлено на вечерю, мені буде незручно перед гостем, але мене здала Зорянка: «Ма, та підігрієш рибну юшку, вона така смачнюча, а ще в нас є карась у сметані»
Денис Борисович дивувався, як я в кімнаті гуртожитку зуміла створити справжню домашню обстановку, нахвалював вечерю, мовляв, нагадала йому смак дитинства, тож куди їй до ресторанної. А ось сервірувати стіл я не вмію, і столовим приладдям користуватися дітей не навчила, бо в нас, крім звичайних ложок і виделок, нічого нема. Тож коли переїдемо в його великий будинок, він дасть нам уроки правил етикету за столом.
Проводжаючи гостя, я йому прямо сказала, що переїхати в його хороми не було в моїх планах. Денис здивувався, як таке можливо: ледве зводжу кінці з кінцями, крутитися не вмію, ціную чесність понад усе, а таким жінкам потрібне тільки надійне чоловіче плече, інакше пропадуть, бо не все так просто, якщо не вмієш бути хитрою. Тож зовсім нерозумно йому відмовляти, адже мій син стане його спадкоємцем, та й нас із донькою він не образить, житимемо, як у Бога за пазухою, на усім готовім. Він нам організує медичний огляд, щоб бути впевненим у нашому здоров’ї, запропонує найкращі салони краси, щоб ми і надалі так гарно виглядали, до помочі дасть кухаря і прибиральницю, щоб і чистота, і харчування було найвищого класу.
Я подякувала пану Денису за увагу до моєї скромної персони і наполегливо попросила більше мене не турбувати. Я – вільна птиця і не бажаю опинитися в золотій клітці. А ось моє колежанка Оля каже, що я двічі помилилася: перший раз, коли повернула гаманець, а вдруге, коли відмовилася від пропозиції. То хто ж із нас правий?
