Ранок у нашому районі завжди починався однаково: потік людей від метро, запах вологого асфальту та черга біля кав’ярні на розі. Я тільки місяць як вийшла на це місце. У моєму віці, коли тобі вже за п’ятдесят, змінювати роботу — це завжди переживання. Хочеться, щоб колеги прийняли, щоб атмосфера була робочою і безконфліктною. Тому я намагалася бути привітною з усіма.
З Вікторією ми перетиналися майже щоранку. Вона працювала в юридичному відділі, молода, енергійна, завжди бездоганно вдягнена. Ми разом долали ті п’ятсот метрів від ескалатора до офісного центру.
— Ольго Миколаївно, ви ж усе одно заходите за своїм капучино? — запитала вона одного разу, коли ми порівнялися біля скляних дверей кав’ярні.
— Так, Віко, це вже звичка. Без кави мозок відмовляється вмикатися.
— Слухайте, виручіть мене, будь ласка. У нас через десять хвилин нарада в шефа, я просто не встигаю постояти в черзі. Візьміть мені великий лате на банановому молоці. Я в кабінеті віддам, бо картку в сумці на столі лишила.
— Звісно, мені не важко. Біжіть, я занесу.
Я купила напій. Тоді це здавалося дрібницею — сума була невеликою, сімдесят гривень. Коли я зайшла до її відділу, Вікторія вже щось завзято друкувала.
— Ой, дякую величезне! Ви мене врятували, — вона навіть не підвела голови від монітора. — Я пізніше закину вам на картку, добре?
— Добре, Віко, працюйте.
Того дня гроші не прийшли. Я подумала, що людина замоталася, робота в юристів напрежена, терміни горять.
Нагадувати було якось незручно — наче я через сімдесят гривень буду виставляти себе дріб’язковою перед новою колегою.
Через три дні ситуація повторилася майже дослівно. Потім ще раз. Вікторія почала сприймати це як належне. Вона вже не питала, чи можу я купити каву, а просто надсилала коротке повідомлення у Вайбер, поки я ще тільки виходила з вагону метро.
«Ольго Миколаївно, мені сьогодні лате і, якщо буде, той рогалик із корицею. Гроші разом із минулими скину ввечері, обіцяю».
Я купувала. Щоразу сподівалася, що ось сьогодні вона згадає про борг. Але ввечері телефон мовчав, а наступного ранку Вікторія була зайнята обговоренням свого майбутнього вікенду в заміському комплексі або показувала дівчатам нові туфлі. Гроші в неї були, і чималі, але мої сімдесят-сто гривень щодня чомусь випадали з її пам’яті.
Минуло три тижні. Я порахувала виписки в банківському додатку. Виявилося, що я витратила на чужі сніданки майже півтори тисячі гривень. Для мене, з моєю зарплатою на випробувальному терміні, це була суттєва сума — майже вартість комунальних послуг за місяць.
Одного вівторка я знову отримала повідомлення: «Сьогодні ще сендвіч із тунцем візьміть, бо я не встигла поснідати вдома».
Я стояла біля стійки і відчувала, як усередині закипає холодна образа. Не через гроші, а через те, що мене перетворили на безкоштовну службу доставки, яка ще й сама за все платить.
— Мені один середній капучино, — сказала я баристі. — І порожній стакан для лате з кришкою. Окремим чеком, будь ласка.
— Тільки стакан? — перепитав хлопець.
— Так, просто паперовий стакан.
Я піднялася на поверх, роздяглася і пішла до юридичного відділу. Вікторія розмовляла з кимось по телефону, крутячи в руках дорогу ручку. Побачивши мене, вона кивнула на край столу, мовляв, став сюди.
Я поставила порожній стакан. Поруч поклала стопку чеків із кав’ярні, де маркером були обведені суми за всі дні.
Вона закінчила розмову, усміхнулася і потягнулася до стакана. Підняла його — він був невагомим. Вона здивовано зняла пластикову кришку.
— Це що, жарт такий? — Вікторія нахмурилася. — Де моя кава і сендвіч?
— У цьому стакані зараз рівно стільки кави, скільки я отримала від тебе оплати за останні три тижні, — спокійно сказала я.
— Ольго Миколаївно, ви серйозно? Ви влаштували це через якісь копійки? Я ж сказала, що віддам. У мене просто додаток глючить, я не могла зайти в кабінет.
— Віко, це не копійки. Тут тисяча чотириста двадцять гривень. Для мене це гроші. І я не кур’єр.
— Боже, які люди стали дріб’язкові, — вона різко відсунула стакан, він впав на бік і покотився по столу. — Ви могли просто нагадати в нормальній формі, а не робити цей цирк при всіх.
У кабінеті стало тихо. Двоє її колег відірвалися від паперів.
— Я нагадувала тричі, — відповіла я. — Ти щоразу обіцяла скинути ввечері. Вечір настав десять разів, а переказу немає. Кава буде тоді, коли на екрані з’явиться сповіщення про зарахування.
Я розвернулася і вийшла. Поки я йшла коридором до свого відділу, телефон у кишені вібрував. Повідомлення про зарахування всієї суми прийшло миттєво. Виявляється, додаток уже не глючив.
Наступного дня в офісі було неспокійно. На кухні, поки я робила собі чай, я почула уривок розмови.
— …ну, Оля дала жару. Могла б і промовчати, Віка ж не спеціально. Реально якось негарно вийшло, наче вона за кожну копійку труситься, — це говорила молода секретарка.
За хвилину туди зайшов наш системний адміністратор. Він почекав, поки дівчата вийдуть, і кивнув мені:
— Правильно зробили. Вона мені за налаштування домашнього роутера вже пів року «шоколадку» несе. Теж, мабуть, стакан принесу.
З Вікторією ми більше не розмовляємо. Вона тепер проходить повз, дивлячись у стіну або в телефон. Хтось у колективі вважає мене конфліктною тіткою, хтось — людиною, яка вміє тримати кордони. Але вранці я тепер ходжу до кав’ярні сама, п’ю свій капучино в тиші й насолоджуюся тим, що мені не треба нести в руках три зайві пакети, за які я ще й маю випрошувати власні гроші.
Спокій виявився дорожчим за імідж «доброї колеги для всіх».
