fbpx
Історії з життя
Наступного ранку Раїса прокинулась від звуків будильника. Тиша в домі стояла така, що аж не по собі стало. Швидко визирнула у вікно, сусіди знизу і зверху теж здивовано озирались. Де ж Петрівна?

Кожен день Галини Петрівни починався однаково. Рівно о шостій ранку вона вставала з ліжка і йшла на кухню. Випивала склянку води з лимоном, відкривала вікно в будь-який час року і включала на всю гучність стареньке радіо. Завжди станцію «Маяк». Старенька двоповерхова хрущівка починала тремтіти і скрипіти від цих гучних звуків. Сусіди прокидалися і починали свій день галасом – коли закінчиться цей безлад.

Ось і цієї неділі все було, як завжди. Петрівна ввімкнула радіо, відчинила вікно, взяла свого ціпка і пошкандибала на лавочку під своїм вікном. Присіла. З балкона другого поверху висунулася заспана Раїса. Жінка з досить таки непростим характером 60 років.

– Петрівна! Ну скільки можна? У неділю хоча б ми можемо виспатись досхочу? – не стримуючи себе горланила.

— І тобі доброго ранку! – посміхаючись відповіла Петрівна.

— Коли все це скінчиться? – пробубоніла собі під ніс Раїса і зникла в квартирі.

— Здорова була, Петрівна! – це двірничка підійшла.

— Здоровіших бачили, Тоню, – відповіла стара. – Ти метеш? Ось і мети. Я твоєї компанії не потребую.

— Ох, і не добра ж ти, Петрівно! Чого ж ти настрій усім псуєш з ранку? Дивись, який ранок гарний! – беззлобно відповіла двірничка. – Ти б радіо приглушила. Вуха в’януть.

— Іди собі, працюй. Мені нормально. Глуха я, – відмахнулася Петрівна.

З сусідського вікна визирнув Степанович, колишній шахтар, а нині пенсіонер під шістдесят.

— Доброго ранку, Петрівно! Уже на посту? – запитав він, придушуючи позіхання.

— А вам би все спати, – буркнула у відповідь Петрівна. – Цілий ранок проспить. Але ж хто рано встає, тому …

— Той до обіду вже втомився, – продовжив Степанович – Піду, мабуть, чайник поставлю.

Петрівна сиділа на лавочці, спостерігала за тим, як прокидається будинок і мружилась на сонці підсліпуватими очима.

— Як же добре жити! – думала вона. – І як мало цьому житті залишилося. Скоро вже зустрінуся я зі своїми рідними. побачу нарешті

Іллю свого і синочка Ромку.

Чоловіка і сина не стало у Петрівни давно. Було їй уже 82 роки. Але раділа вона кожному дню, як молода дівчина. І дякувала Богові за своє таке довге життя! Самотність, звичайно,  гнітила, але Петрівна змирилася і з нею. Що Бог дає, все на краще! Сусіди звикли до її уїдливого характеру і якщо і казали щось поперек, то без злоби, а так, для порядку.

Після сніданку пішла Петрівна, як зазвичай, погуляти в парк. З кожним днем прогулянки давалися все важче. Ноги відмовлялися ходити. Але вона вперто штовхала себе вперед, спираючись про ціпок. Підійшовши до лавочки, на якій вона завжди відпочивала, Петрівна побачила, що місце зайняте. Там сиділа дівчина з коляскою. На лавці лежала ще й велика сумка.

– Доброго ранку, красуне! Взагалі – то це моє місце, – пробурчала Петрівна невдоволено.

— Вибачте, – мовила молодиця. – Ми зараз підемо.

— А ну, сидіти! – Петрівна одягла окуляри. Розглянула юну особу. Матінко! Так у неї що ж обличчям, хто ж так міг! – Розповідай. Що трапилося? Чоловік? – кивнула з запитанням, –  Як звати тебе?

— Оля, – схлипуючи відповіла дівчина. У колясці заплакав малюк.

— Так. Бери сумку і пішли до мене. Чого на вулиці сидіти, – Петрівна рішуче покотила коляску вперед. Оксана, ледь несла сумку, але пішла за старенькою.

Через годину вони пили чай у Петрівни на кухні. Малюк спав на дивані. А Оля розповідала, що пішла від чоловіка вночі, коли той спав. Що втомилася терпіти його витівки. Що переймається, аби така ж доля не спіткала її синочка Михайлика. Що йти їй нікуди, бо осиротіла вона п’ять років тому. Довго вони розмовляли. І Петрівна відтавала і дякувала Богові за цю зустріч.

— Дякую Боже! – повторювала вона, ледь шамкаючи беззубим ротом.

У понеділок вранці Раїса прокинулася від будильника, який був заведений на сьомій ранку. У будинку стояла незвична тиша. Вийшла на балкон. Петрівни на лавочці не було. У вікно першого поверху визирнув Степанович. Біля під’їзду човгає мітлою Антоніна.

— Де Петрівна? – питання прозвучало одночасно.

— Може щось трапилося? – несміливо припустила Раїса. – Треба сходити, постукати.

Раптом вікно під балконом відчинилося, і Петрівна, висунувшись в нього, засичала грізно:

— Я вам зараз постукаю! Бач, що придумали! Не дочекаєтесь! І взагалі, тихіше! У мене дитина спить!

Сусіди застигли з відкритими ротами, а Петрівна закрила вікно, поставила чайник на плиту, зайшла в кімнату, поправила на немовляті ковдрочку, вкрила Ольгу покривалом і, щасливо посміхаючись, почала будувати плани на подальше життя. Адже воно у неї ще попереду! Стара плакала тихими, світлими сльозами. Сльозинки, плутаючись в сітці зморшок, капали в кружку з чаєм, приносячи полегшення і даруючи надію.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page