Настя спізнювалася на роботу. І все через отой кольоровий сон. Сьогодні їй таке наснилося… Ніби у їхньому скверику, що напроти будинку, хтось блідо-рожевими стрічками поперев’язував сірі гілки дерев. Придивилася ближче, а то цвітуть магнолії. І враз так яскраво від того цвіту стало. А під одним деревом стоїть симпатичний юнак і усміхається. Настя хотіла було про щось його запитати, поворухнулася, і сон щез… Вона ще кілька хвилин не могла розплющити очей. Кого ж нагадував їй той образ, який прийшов під ранок уві сні?..
Телефонний дзвінок обірвав роздуми. Галинка просила вийти на зміну раніше, бо, бачте, їй треба зі своїм Петриком їхати на закупи.
Галинка — єдина й надійна подруга Насті. Вони нерозлучні вже сім років: п’ять в університеті, два в офісі. Хай там хоч що кажуть, що жіночої дружби не буває… Ще й як буває! Вони всюди нерозлучні: кіно, басейн. Кілька років літню відпустку проводили разом: їздили до моря, а тиждень обов’язково залишали на Карпати. Хіба що цього року все змінилося. Галинка написала листа до служби знaйoмств. На її повідомлення відгукнулося з десяток молодиків. Та якби ж вона була не такою перебірливою… Максим їй не сподобався, бо, бачте, у нього карі очі, а вона мріяла про світлоокого блондина. Володя зросту маленького, хоча вдача у нього м’яка. Та якось так вийшло, що вподобала Петра, попри те, що і очі карі, ще й накульгує трохи. Зате має старенького «Запорожця» — на таких машинах уже й не їздять. Від покійної мами залишився будинок, господарство та з півгектара городу.
Поки Настя згадувала, трамвай «утік» з-під носа. Наступного доведеться чекати з півгодини, тож зручно вмостилася на лаві. Зима видалася теплою, не замерзне. І знов у голові зароїлися спогади. У неї теж була історія з написанням листа. Вона навіть не сподівалася на таку кількість відгуків. Серед усіх обрала одного-єдиного. Симпатичний, розумний. А які листи писав… Їх можна було класти на пюпітри найкращим у світі скрипалям. Завжди чекала з нетерпінням його приїзду. Відстань не далека й не близька — двісті кілометрів.
Коханий приїздив несподівано і на досить короткий час. Швидко промайнув рік. Настя робила відмітки у кишеньковому календарику: зустрічі — червоним, телефонні дзвінки — зеленим кольорами. А листів і листівок — сто сімнадцять за рік! Все було так романтично. Ігор вибачався, що, на жаль, не може зустріти разом із нею Новий рік і подарувати пучечок пролісків на Восьме березня. Вона його розуміла, бо вірила, що доглядає хвоpу маму. Та влітку коханий пропав на цілий місяць. Тоді пройняла думка: чи не сталося чогось лихого з його мамою? Її зворотний зв’язок — листи до запитання — довго залишалися без відповіді. Але врешті коханий зателефонував і сповістив, що був у тривалому закордонному відрядженні. І знову романтичні зустрічі, листи, дзвінки… На день народження у січні її розбудив телефонний дзвінок: «Люба, виглянь у вікно!» Хто б міг таке уявити: у скверику стояв величезний сніговик, а поруч — Ігор. На сніговому килимі ягодами горобини викладено: «Ми кохаємо тебе, сонечко!»
…Однак щастя тривало недовго. Потепліло. Сніговик розтанув, а коханий так і не з’явився.
Настя випросила в шефа відрядження до міста, в якому жив Ігор. Ну, а там довідалася, що її обранець, який при кожній зустрічі обіцяв одружитися, давно має сім’ю, двох прекрасних доньок, у своїй фірмі на хорошому рахунку.
…Розпач, сльози — все те давно позаду. І все ж таки віриться, що одного дня хтось знову зателефонує, а краще зліпить сніговика під її вікнами. Галинка сміється, мовляв, знайшла про що мріяти, снігу — й того нема, наче весна на вулиці. Ну то й що, не здається Настя, значить, коханий переступить поріг її квартири й подарує пучечок ніжних пролісків, а то вже геть забула, якого вони кольору…
Автор – Людмила ЧЕЧЕЛЬ.
За матеріалами – Українське Слово.
Фото ілюстративне – pixabay.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
