fbpx
Історії з життя
Наталі другу сім’ю створити не пощастило, тим паче “давила жаба”, що у колишнього все так добре. І вона зробила “залізним аргументом” їхнього спільного сина. Підліток почав з’являтися у батьковому домі мало не щодня — плакав, просив повернутися

Ця історія давно сивого чоловіка, який нещодавно вже й онуку заміж видав — яскраве свідчення того, як важко, майже неможливо, буває часом розібратися в самому собі.

Дружин у пана Миколи (прізвище не називається з етичних причин) насправді було лише дві. Однак упродовж усього життя він ніяк не міг розібратися з ними. А чи сам із собою. Першу звали Наталею, і весілля вони справили незадовго після війни. Красива, розумна, ще й не дуже бідна, як на ті часи, через дев’ять місяців подарувала йому сина. Все ніби було для щастя, а воно ніяк не приходило. А найбільше “діставала” Миколу теща, у якої він був у приймах. На роботі його цінували й поважали, а вдома, під недремним оком і безперервним керівництвом дружининої мами, почувався чомусь не чоловіком, а ганчіркою.

Майбутня друга дружина Ірина працювала разом з Миколою на заводі. Була однаково приязна з усіма і постійно заклопотана: чоловік пив, грошей не приносив, тож їй самій треба було давати раду і двом донькам, і всьому дому.

Потягнулись вони з Миколою одне до одного непомітно, поступово, але якось раптом відчули, що якраз і є тими двома Богом створеними половинками. Відтак, з великими труднощами, пройшовши через випробовування дітьми, Ірина залишила свого благовірного. Нелегко було розірвати шлюб і Миколі, бо Наталя діяла через всемогутні й грізні тоді партком та профком. Та вони, окрилені коханням, витримали усе. В нове “гніздечко” — зачухану комуналку — Ірина перебралася лише з маленькими дочками, старим дермантиновим диваном і, як то кажуть, у чому стояла. Микола теж забрав з дому лише свої одяг та взуття, бо зубами видирати бодай якусь частину майна у тещі з екс-дружиною не наважився.

Тривалий час вони з Іриною жили майже в злиднях, однак з часом з’явилася і власна квартира, і все в ній. І стосунки збереглися між ними чудові, тож щастя таки прийшло, але… ненадовго. Наталі другу сім’ю створити не пощастило, тим паче “давила жаба”, що у колишнього все так добре. І вона зробила “залізним аргументом” їхнього спільного сина. Підліток почав з’являтися у батьковому домі мало не щодня — плакав, просив повернутися, казав, що заведе дружбу з поганою компанією. Микола сина любив, тож серце його не встояло. Після довгих душевних переживань він написав Ірині записку і повернувся в “прийми”, на нього відразу ж “натиснули”, щоб розлучився і знову одружився з Наталею. Це був уже його третій шлюб.

Ірина розрив з чоловіком, якого любила безтямно, ледве пережила — стримувала лише думка про дочок. А ще коли він (“зомбований” новою старою дружиною та тещею, почав ділити з нею квартиру… Цілий рік вона плакала і намагалась його забути, а ще через рік… він повернувся. Разом із сином. Ірина зрозуміла, пробачила і прийняла, до того ж, погодилася офіційно вийти за нього заміж вдруге. Про  невірність, поділ квартири і таке інше вона не згадувала Миколі жодного разу. Стосунки їхні стали, звичайно, вже дещо іншими. І може, так і прожили б уже разом до кінця днів, якби не справжнє випробування. Не стало єдиного (з Іриною Бог дітей їм не давав) Миколиного сина. Від цього він ледве по світі ходив — не спав, не їв, ісмуток змінювався глибокими переживаннями. Ірина намагалася не залишати його ні на хвилину, розраджувала, як могла, але йти на поминки він їй категорично заборонив — родичі переконали, що в такому горі він повинен бути поряд з Наталею, і тільки з нею, тим паче, що вона теж важко переживала втрату.

Найбільше випробування часом єднає так само міцно, як і найбільше щастя. Микола знову повернувся до Наталі і згодом… втретє пішов з нею до шлюбу. Після цього Ірина вже не побивалась. Вона, завдяки широті й доброті своєї душі, зрозуміла і виправдала його вчинок, відтак почала жити лише для дітей і внуків. Він же, коли спогади притупились, остаточно зрозумів, що жити з Наталею не може, і… так, знову прийшов до Ірини, впав на коліна і начебто у щирому каятті схилив голову. І вона прийняла його ще раз — уже старого, недужого, вимученого. По-перше, ще кохала, по-друге, пожаліла, по-третє, дочки і внуки роз’їхалися по усіх усюдах, а самій у чотирьох стінах на старість було зовсім невесело. Ще раз розписуватися — “людей смішити” — пані Ірина спочатку не погоджувалась нізащо, тож вони взяли шлюб у маленькій церкві його рідного села. Так пан Микола у свої сімдесят з хвостиком став одруженим вшосте. Перед Богом, правда, вперше.

Автор – Людмила СВІТЛИЧНА, Рівне.

За матеріалами – Провінційка.

Фото – pixabay .

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook