На фоні цього частково скувало тіло, не могла повноцінно рухатися, але чоловік Василь не втрачав надію і вірив, що вона стане на ноги.
– Наталю, ти маєш стати на ноги, бо я не уявляю, як буду жити, – казав він їй.
І вона не уявляла для чого їй жити. адже вона любила в цій родині лише свою доньку, а не чоловіка.
Василь був просто завжди під боком і вік вже був такий, що треба заміж виходити. От і пішла. Знала точно – він її ніколи не скривдить.
Так і сталося, Василь любив за двох, беріг дружину та в усьому допомагав.
Коли ж вона зрозуміла, що при надії, то Василь був неймовірно щасливим і та його любов її прихилила до нього.
Дитина їх поєднала і дала теми для безкінечних розмов та праці на спільне майбутнє.
Далі все для Наталки було просто: прокидалася, щоб приготувати одяг для донечки і відвезти її в садок, прибігала з роботи аби зготувати щось смачненьке, далі з Василем вечеряли і розпитували доньку про її день, тішилися всім питанням і переживанням дитини.
Дивилися один на одного щасливими очима – ось, які вони молодці, що сотворили таке чудо.
Далі була і школа і університет, але вони обоє тішилися донечкою й надалі. Працювали на її благо і часто забували про себе.
А потім мить на дорозі…
Наталка дивилася на Василя і розуміла, що він їй дуже чужий. Що вона така одинока, що хочеться вити на місяць.
А він лише просив:
– Ти тільки одужай! Я зроблю все для мене можливе і неможливе. Ти тільки одужай!
А далі вона зрозуміла, що Василь може й передумати і кине її отаку і хто її буде доглядати? Тільки його добра воля тримає його тут біля неї, без дитини, а якби все було навпаки?
Чи була б вона біля його ліжка?
Ні. Не була б.
Вона потроху почала їсти, намагалася вставати і далі почала ходити хоч від ліжка до вікна.
Не хотіла жити, просто не хотіла аби її доглядала чужа людина лежачу.
Василь її не покинув, а навпаки, вирішив, що їм треба відпочити і вони поїхали на два тижні «на води».
Найобурливіше, що все жило і буяло, йшло як і сто років до її біди і буде йти сто років після. Що її доля на фоні цієї природи, цього життя? Що вона взагалі вартує в цьому житті?
Була мамою і думала, що більшого щастя не буде і більшого їй і не треба. А тепер що? Для чого жити?
– Наталю, – сказав Василь, – Нам не вдасться вже мати дітей. але ж є діти, які потребують батьків і чекають на них. Хай будуть чужі. Але ж вони потребують чийогось тепла, опіки та любові! У нас їх просто купа!
А вона не хотіла нікого чужого. Не хотіла аби хтось жив в кімнаті її донечки. Хтось чужий.
Але час летів і Василь почав від неї відсторонюватися, їздив кудись, не приходив вчасно з роботи. І от тепер Наталка задумалася, що не так вже її самотність і тішить і не вистачає їй його голосу, запаху в ванній його пінки для бриття, звичного скреготу ключа в замку.
А потім Василь їй сказав, що він вже був в сиротинці і їх чекає донечка, Алінка.
Наталка йшла туди з таким трепетом, ще не бачила дівчинку, але вже з Василевих розмов розуміла, яка вона.
А коли побачила, то одразу відчула, що вона рідна, їхня.
Тепер Наталка знову живе для своєї родини. Але тепер вона все більше задумується про те, чим порадувати не лише Алінку, але й Василя, бо як не дивно, але вона зрозуміла, що любить його давно й глибоко. Просто так звикла до їхньої ситуації, що й не зауважила наскільки він у неї рідний та її.
Фото Ярослава Романюка.
