– Заміж тобі треба, Наталко. – впевнено сказала подруга Юля. Наталка мало не подавилася оливкою. Відкашлялася і здивовано спитала.
– Навіщо?
– Наталю, те, що ти у свої сорок виглядаєш на тридцять, не означає, що ти молодієш.
– А сорок – це що вже все? – ще більше здивувалася Наталка. – Та й взагалі, причому тут заміжжя?
Юля із чоловіком заїхали привітати Наталю з днем народження. На основній урочистості вони бути не могли, тому зараз сиділи втрьох на затишній Наталиній кухні. Наталя, справді, у свої сорок виглядала набагато молодшою, і, справді, була незаміжня. А точніше, заміжня вона була колись давно, шістнадцять років тому.
Невдале заміжжя, важке розлучення і нелегке життя спочатку після нього, навчило її тому, що на чоловіків надії немає і краще бути самій, ніж до когось прив’язуватися, а потім латати розбите серце.
Натомість заміжжя подарувало її чудову доньку Лілю, якій зараз уже чотирнадцять. Коли після розлучення Наталя залишилася одна з однорічною донькою, мізерними аліментами у орендованій квартирі в чужому місті, було дуже нелегко. Добре, мама погодилася приїхати з іншого міста, допомогти, з осені до весни, доки не розпочався дачний сезон.
Мама, звичайно, кликала повернутися дочку з онукою додому, але Наталка була не з тих, хто опускає руки. Стільки сили вона витратила, щоби переїхати зі свого невеликого містечка. Так, дурницею було вискочити заміж так рано за однокурсника Діму, та що тепер було сльози лити, треба було жити далі.
Тим більше, було заради кого жити і старатися. Потім Наталя влаштувала Лілю в приватний садок, а себе на дві роботи. Вимотувалась, звичайно, але нічого, згодом полегшало, на одній роботі з’явилася можливість кар’єрного росту, що суттєво змінювало зарплату. Наталя відмовилася від другої роботи, з’явилося більше вільного часу та сил. А тут і Ліля вже пішла до школи.
Лілечка росла розумною і самостійною дівчинкою, бачила, як мамі часом важко, і намагалася допомогти як могла: сама вчила уроки, причому так, щоб мамі не доводилося червоніти за неї на зборах, сама готувала нехитрий обід, якщо мама не встигала, загалом підтримували одна одну добре.
А потім Наталю підвищили ще й вони вперше з Лілею поїхали на море. Оце було захоплення.
Далі Наталя заробила на машину, простеньку, але це ще суттєвіше полегшило життя, насмілилася переїхати з орендованої однокімнатної квартири в свою, хай і напозичала, але тут дві кімнати, з великою кухнею. І, мабуть, часом їй не вистачало чоловічого плеча, але вона намагалася про це не думати. А потім, коли в її житті все остаточно налагодилося, вона зустріла Сергія.
Сергій був колись її сусідом по парті, вона навіть і не знала, що він живе тепер у цьому місті, випадково зустрілися, розмовляли. Сергій теж розлучений і вдруге одружуватися не поспішав. На тому й зійшлися: зустрічалися іноді вечорами чи вихідними, а потім роз’їжджалися жити своїм життям, не афішуючи своїх стосунків. Наталю все влаштовувало. І з чого це Юля заговорила про заміжжя.
– Ліля вже велика, скоро виросте, свою сім’ю створить, зовсім одна залишишся. Зараз, поки що друга молодість, скажімо так, треба встигати. – повчала Юля.
– Не сміши, Юлю. Говориш, як моя мама. – розсміялася Наталка. Мама, і справді, частенько заводила з Наталкою розмови на цю тему. То ніби здалеку, розповідаючи, що “на дачі у сусідки Тетяни новий зять, господар, парник відбудував за місяць”.
– Який ще новий зять? – питала, для підтримки розмови Наталя.
– Ну Олена її знову заміж вийшла. Оленку пам’ятаєш, у дитинстві дружили ви з нею? – Наталя Олену пам’ятала, коли вона бачила її останній раз у Олени було троє дітей, 56 розмір одягу, блакитні тіні, перламутрова помада та кучері аля локони 80-х.
– Пам’ятаю. – відповідала Наталя, відчуваючи, куди зараз поверне розмова.
– От, дивись, навіть Олена заміж вийшла. А ти взагалі красуня і виглядаєш з голочки і заробляєш. Та вона й у нашій глушині знайшла пару. А в тебе, що там у великому місті кандидатів мало? – бурчала мама.
– У тому й річ, багато, все ніяк вибрати не можу. – жартувала Наталя.
– Та ну тебе. Простішою треба бути, ти що принца шукаєш? Та пізно вже, до твого віку всіх принців уже розібрали, одні коні залишилися.
Наталка сміялася, не збираючись дослуховувати і заспокоювала, що обов’язково візьме коня, як тільки зустріне відповідної масті.
– Я не жартую, а реально дивлюсь на життя. – образилася Юля. – І мама твоя має рацію, потім пізно буде лікті кусати. Твоя старість також не за горами. – Наталка не встигла заперечити.
– Ні, Наталю, тебе й заміж ніхто не візьме. – Раптом вставив свої 5 копійок Андрій, який до цього тихо мовчав, оцінюючи дивлячись на Наталю.
– Чого б це? – здивувалася Наталя.
– Не люблять таких чоловіки. Гарна ти, Наталко, але сама, як чоловік у спідниці. Ти ж преш напролом. А чоловіки люблять скромних, тихих, домашніх. – пояснив Андрій. – Тому ні, з таким характером тебе жоден не витримає. – виніс він свій вердикт.
Наталя хотіла заперечити, що характер такий і загартувався завдяки тому, що чоловік теж не чоловіком виявився, але натомість підняла брови. Ще з дитинства Наталю легко брали на слабо, не любила програвати, от і зараз прокинувся у ній якийсь азарт. І якщо слова мами, Юлі і навіть Лілі, яка якось прийшла зі школи і застала маму, за складанням нового комода, філософськи сказала: “А можна просто замовити збірку, ну або вийти заміж”, Наталя забувала через 5 хвилин, то впевненість Андрія, в її непридатності до шлюбу, зачепила.
– Сергію! – Попиваючи наступного ранку каву і розмірковуючи, Наталя набрала знайомий номер.
– Скучила? – сонно промуркотів Сергій.
– Ні. Тобто так. Що ти мене плутаєш? – розсердилася Наталя. – Я з іншого приводу дзвоню.
– Щось сталося? – Сергій став серйознішим і постарався прокинутися.
– Ти женитися збираєшся? – прямо запитала Наталя.
– З ким? – Було зрозуміло, що наляканий Сергій у себе в квартирі навіть підвівся на дивані.
– Зі мною, з ким ще? – Сергій судомно проковтнув, Наталя мовчки чекала відповіді.
– Намистинко, до чого такі розмови? – почав крутити Сергій. – Все ж було добре.
– Значить, ні. – Наталя знала це і без його відповіді, просто хотіла переконатися. – Скажи, чесно, Сергію, ти мене боїшся?
– Чесно… Ось зараз побоююся, коли ти так кажеш… І в школі боявся, бувало, як глянеш, мурашки аж по шкірі, так і хочеться підручником з головою накритися.
– Бувай, Сергію. – попрощалася Наталя та відключилася. Потім, ще трохи посидівши, згадала, як одного разу вони зі Сергієм поїхали за місто до заброньованого затишного скандинавського будиночка. Сергій, навіть по навігатору збився з шляху, а потім вони застрягли в багнюці, десь посеред лісової дороги і Наталі довелося в нових білих кедах тупотіти за допомогою, поки Сергій безуспішно намагався вирулити з болота. “Бувай, Сергію” – повторила Наталка і поставила його в чорний список.
Але здаватися Наталя не звикла.
– Ольга Павлівно, доброго ранку! – Подзвонила вона сусідці, яка стільки твердила Наталці, що в неї є неодружений племінник: “Чудовий хлопець, не п’є, руки золоті” – додавала вона, багатозначно киваючи при цьому.
– Доброго ранку, Наталю, що сталося? – Ольга Павлівна теж була здивована ранньому дзвінку.
– Нічого, нічого. Хотіла дізнатися, як ви? Як племінник ваш, Володя? – затараторила Наталка милим голоском.
– Віктор. – поправила сусідка. – Добре все, вчора, саме дружину його з малюком із пологового будинку забирали.
– Як дружину? Ви ж казали, неодружений. – Настала черга дивуватися Наталі.
– Наталочко, Бог з тобою, Віктор одружився два роки тому. – “Невже, це було так давно, коли вона мені його сватала?” – промайнуло у Наталі в голові. Але не полишаючи надії, вона таки запитала:
– А іншого племінника у вас нема?
– Ні. – розгубилася Ольга Павлівна.
Наталя згадувала, хто б ще міг стати потенційним кандидатом у чоловіки. Максим – начальник суміжного відділу? Він частенько робить компліменти Наталі… і посмішка при цьому така сальна, і очі такі жадібні… неї. Любомир! Точно розумний, симпатичний, видно, що далеко піде. Ой, стоп, йому ж лише двадцять сім… Більше на роботі неодружених чоловіків не було. Інші знайомі чоловіки були чоловіками її подруг.
– Лесю, привіт. Запитай у Юри, чи у нього друзі неодружені є? Як навіщо? Мене познайомити. – За пів години Наталя вже дзвонила одній із подруг. – Друзів немає… Начальник нещодавно розлучився? Шістдесят чотири… Нє, Лесю, дякую.
Обдзвон ще трьох подруг також не увінчався успіхом, неодружених кандидатів не було.
“А мама мала рацію, всіх розібрали” – з тугою подумала Наталя.
– Мамо, ти щось рано встала у вихідний? – На кухню увійшла сонна Ліля.
– Доню, а підкажи мені, де зараз знайомляться? – запитанням на запитання відповіла Наталя.
– В інтернеті. – позіхнула Ліля, відкриваючи холодильник. – Зараз все робиться в інтернеті. – Наливши склянку кефіру вона зашльопала у вою кімнату. Наталя взяла телефон і знайшла сайт.
,Повідомлень було багато, адже Андрій мав рацію, панянкою Наталя була гарною. Тому Наталя мала можливість вибрати. Зупинилася вона на брюнеті 46 років, який запросив її на прогулянку до парку. При зустрічі він, правда, виявився зовсім іншим: на маківці світилася майбутня лисина над ременем нависали “кубики пресу”, мабуть фото було десятирічної давнини, до того ж поводився хамовито, і вже через три хвилини Наталя відчула себе незатишно, але вони продовжували йти по доріжці. І Наталя старанно вдавала з себе скромну, домашню і якусь там ще, як потрібно чоловікам, на думку Андрія.
– Значить, сорок років, а не заміжня? Не беруть? – спитав Наталин супутник і чи то хихикнув, чи то прихрюкнув.
– Не беруть! На щастя! – відрізала Наталя і попрямувала в протилежний бік.
Вона йшла і лаяла себе:
– Не беруть! – передражнювала вона невдалого залицяльника. – І чого я послухала Андрія? Гаразд, з Сергієм все було ясно з самісінького початку. Але ось так когось шукати? Ну ні! Та й, зрештою, чому це всім обов’язково треба бути одруженим? Що я робитиму на пенсії одна? Коктейлі на шезлонгу на Балі пити! – Міркуючи так, Наталя, дійшла до парковки, і майже заспокоївшись поїхала додому. На першому ж перехресті чоловік із сусідньої машини жестами показав їй на колесо.
– Спустило? – уточнила Наталя, прочинивши вікно.
– Так. – крикнув чоловік у відповідь. – Паркуйтесь правіше, я допоможу.
– Запаска є? – уточнив чоловік, коли обоє припаркувалися.
– Є. І домкрат та балонний ключ. – відповіла Наталя з викликом. Теоретично вона й сама знала, як поміняти колесо, але практично, на щастя, їй цього робити ніколи не доводилося. – Я б і сама могла. – додала вона.
– Не сумніваюся, але навіщо, якщо поряд опинився я і я готовий допомогти? – посміхнувся чоловік.
– Наталю, давай одружимося? – сказав Вадим наливаючи Наталі каву.
– Це обов’язково? – Наталя випустила з руки бутерброд з маслом і він, як годиться, шмякнув на підлогу маслом вниз. Утворилася чудова нагода пірнути під стіл і сховатися від погляду Вадима.
– Не обов’язково. – знизав він плечима. – Але я хотів би з тобою одружитися. Жити разом. У мене в заміському будинку. Ліля б із нами жила. І не треба було б тобі думати, з ким її залишити і що сказати, коли до мене їдеш. І не треба було б сумувати один за одним тижнями…
– А ти сумуєш? – Наталя виринула з-під столу.
– Звісно. – просто відповів Вадим. Минув рік, після того, як він помітив спущене колесо сусідньої машини та жінку своєї мрії за кермом. Те, що Наталя – та сама він відчув якось відразу і більше вже не хотів відпускати її зі свого життя. Наталя відчувала приблизно те саме, але боялася напевно ще раз обпектися, вийти з ролі сильної та незалежної, а поряд із Вадимом цього можна було не робити, та й не хотілося, а потім знову залишитися самій. Вадим оточив її турботою та увагою, яких вона ніколи не бачила, не відчувала. Наталя обійшла стіл і притулившись до коханого відповіла.
– Давай прямо сьогодні подамо заяву. – А про себе подумала “Це добре, що принців розібрали. Мені дістався король”.
