Вона стояла посеред гамірного торговельного центру в центрі Києва, тримаючи в руках пару елегантних чобіт із м’якої замші. Світло люстр відбивалося від блискучих вітрин, а повітря було наповнене ароматом кави та парфумів.
Її подруга Олена, енергійна блондинка з бездоганним смаком, крутилася поруч, демонструючи чергову сукню.
— Наталю, ти бачила цю? Вона просто волає твоє ім’я! — Олена підняла шовкову сукню смарагдового кольору, і Наталя вже уявляла, як виглядатиме в ній на наступній конференції.
— Ох, Олєно, ти мене розориш, — засміялася Наталя, хоча в думках уже приміряла сукню до тих самих чобіт.
Саме в цей момент задзвонив її телефон. На екрані висвітилося “Мама”. Наталя зітхнула. Останнім часом дзвінки матері викликали в неї суміш провини й роздратування.
Вона натиснула “прийняти”, але голос її був холоднішим, ніж вона планувала.
— Мамо, що там? Я трохи зайнята, — сказала вона, перебираючи пальцями етикетку на чоботях.
— Наталочко, вибач, що турбую, — голос матері тремтів, як завжди, коли вона нервувала. — Мені не вистачає грошей на аптеку . Треба 1500 гривень, а моя пенсія, ну, ти знаєш, 3000. Я не хотіла просити, але більше ні в кого. Може, ти б могла чи, може, у Богдана спитати?
Наталя відчула, як всередині закипає роздратування. Аптека, пенсія, проблеми — усе це здавалося таким далеким від її нового життя.
Пів року тому вона переїхала до Києва, вийшла заміж за Богдана, успішного бізнесмена, і тепер вони жили в будинку, який Наталя жартома називала палацом.
Машина, дорогі ресторани, шопінг — це стало її реальністю. А дзвінки матері нагадували про минуле, від якого вона так старанно намагалася відірватися.
— Мамо, ти ж отримуєш пенсію, — різко відповіла Наталя, не стримавшись. — Чому тобі вічно не вистачає? Гроші не ростуть на деревах, їх заробляють! Може, візьми якусь підробіток, я не знаю. Все, давай, я зайнята.
Олена, почувши її тон, підняла брови, але промовчала, лише потягнула подругу до наступної вітрини. А мати тихо відповіла:
— Вибач, доню. Я не повинна була просити. Моя пенсія, вона вся йде на комуналку й їжу. А здоров’я, ти ж знаєш, я б із радістю працювала, але не можу.
Наталя пробурмотіла щось на кшталт “добре, поговоримо пізніше” і скинула виклик. У голові крутилися думки про те, як мати завжди все перебільшує, як вона могла б краще організувати свої фінанси. Але десь глибоко всередині ворушилося неприємне відчуття, ніби вона зробила щось неправильне.
Наступні кілька тижнів Наталя намагалася не думати про той дзвінок. Життя в Києві закрутило її у вихрі подій. Богдан часто бував у відрядженнях, але коли був удома, вони проводили час у ресторанах, ходили на концерти чи гуляли вечірнім містом.
Їхній будинок біля Києва, з панорамними вікнами та величезним садом, був її гордістю. Вона запрошувала подруг, влаштовувала вечірки, і всі захоплювалися їхнім життям.
Одного вечора, коли Наталя сиділа на терасі з келихом ігристого, Богдан повернувся з роботи раніше, ніж зазвичай. Він виглядав серйозним, що було для нього нехарактерно.
— Наталю, нам треба поговорити, — сказав він, сідаючи навпроти. Його темні очі дивилися прямо на неї, і Наталя відчула, як все в ній стиснулося.
— Що сталося? — вона поставила келих на стіл, намагаючись виглядати невимушено.
— Я дізнався про твою розмову з мамою, — його голос був спокійним, але в ньому відчувалася напруга. — Про те, як вона просила про допомогу, а ти відмахнулася.
Наталя відчула, як обличчя спалахнуло. Хтось розповів йому. Але хто? Мама? Ні, вона б не стала. Тоді хто?
— Богдане, ти не розумієш, — почала вона, намагаючись виправдатися. — Вона постійно скаржиться, постійно просить щось. Я не можу весь час вирішувати її проблеми!
Він підняв руку, зупиняючи її.
— Наталю, я не хочу сперечатися. Але 1500 гривень — це не такі великі гроші для нас. А для твоєї мами це питання здоров’я. Ти ж знаєш, що вона одна, і в неї нікого, крім тебе.
Наталя відвела погляд. Його слова були неприємні. Вона знала, що він правий, але визнати це було важко. Їй здавалося, що якщо вона почне вирішувати мамині проблеми, вони ніколи не закінчаться.
— Я купив їй квиток до Києва, — продовжив Богдан. — Вона приїде завтра. Я записав її до приватної клініки на обстеження. І я оплачу все. Але, Наталю, тобі треба серйозно подумати, що для тебе важливіше: чоботи чи твоя мама.
Вона відкрила рот, щоб заперечити, але слів не було. Богдан встав і пішов до кабінету, залишивши її на терасі саму. У ту мить Наталя відчула себе найгіршою людиною у світі.
Наступного дня мама приїхала. Наталя зустріла її на вокзалі, і коли побачила її худу постать у старенькому пальті, душа заплакала, щось всередині защеміло. Мама виглядала такою маленькою й беззахисною. Наталя обійняла її, намагаючись приховати сльози.
— Мамо, вибач мене, — прошепотіла вона. — Я була не права.
Мама лише усміхнулася своєю теплою, трохи сумною усмішкою.
— Нічого, доню. Я знаю, у тебе тепер своє життя. Я не хочу бути тягарем.
Ці слова вразили Наталю ще більше. Тягарем? Її мама, яка виховала її самотужки, яка віддавала їй останнє, коли вона була дитиною, вважала себе тягарем?
Спеціалісти оглянули маму і довго виповідали за те, що жінка так не береже себе. Богдан оплатив усе: аналізи, ліки, навіть тижневий курс реабілітації. Мама почала одужувати, і Наталя бачила, як у її очах знову з’являється іскра.
Одного вечора, коли вони сиділи на кухні, п’ючи чай, Наталя наважилася заговорити.
— Мамо, чому ти мені не розповіла, наскільки все серйозно? — запитала вона, тримаючи її руку.
Мама зітхнула, дивлячись у свою чашку.
— Я не хотіла тебе турбувати. Ти така щаслива в Києві, у тебе все так добре склалося. Я думала, що впораюся сама.
— Але ж ти не впоралася, мамо, — прошепотіла Наталя.
— Бачу, — сумно всміхнулася мати. — Та нічого. Головне, що зараз ти поруч.
Наталя тоді не знала, що це була їхня остання розмова по-справжньому. Уже за два дні мамі різко погіршало. Її забрали до стаціонару. Усі спроби спеціалістів допомогти нічого не дали. Ще кілька днів невизначеності і порожніх надій. Пізно. І вона пішла.
Після прощання Наталя ніби ходила у тумані. Все відбувалося повз неї — співчуття сусідів, приїзди родичів, молитви, вінки, плетені хустки на головах бабусь. Вона не плакала. Просто сиділа в хаті, де виросла, і дивилася на мамині фотографії.
Богдан спочатку був поруч. Привіз її до села, допомагав з організацією. Але вже за кілька днів став мовчазним, відстороненим. А потім узагалі повернувся до Києва.
Він зателефонував через тиждень. Голос був сухий.
— Наталю, я подумав. Мені треба пауза. А може й не пауза. Я не зможу з тобою бути. Я не можу пробачити тобі, як ти вчинила з мамою.
— Богдане, я ж, — Наталя замовкла. Слів не було. Бо виправдатися було нічим.
— Мені потрібна жінка, яка буде інша. Ну, надійна. У всьому. Ти нею ніколи як виявилось не була. І, боюсь, не будеш.
Це прозвучало, як вирок.
— Ми розлучаємось? — запитала вона, майже без емоцій.
— Так. Я вже подав заяву. Не тримай зла.
І знову — тиша.
Нині Наталя живе в тій самій хаті, де колись бігала босоніж у бабусиному саду. Той самий горіх шумить під вікном, той самий колодязь із вицвілим металевим відром.
Роботи немає. Вона підробляє: то допомагає комусь прибирати, то возить стареньких у райцентр, коли в когось із сусідів є чим поділитися бензином. Інколи миє підлоги в місцевому клубі за якісь сто гривень.
Її пальто вже не нове, чоботи потріскалися на згинах, і сумка порвалася на ремінці. Вона зашила — ниткою, кольором не вгадала, але то вже дрібниці.
Найважче — це ранок. Коли прокидається в тиші. Хата скрипить, вікна запітнілі. Лише голос мами живе в голові: “Наталочко, я думала, що впораюсь сама”.
Вона не знає відповіді. І не шукає більше. Бо що далі — не зрозуміло. Але живе. Варить суп, поливає вазони, прасує сусідські фіранки за кілька гривень.
І щодня, перед сном, кладе мамине фото під подушку. Як оберіг. Як пам’ять. Як вибачення, що так і не встигла сказати вголос. І щоночі — те саме питання:
За що мені це все?
Головна картинка ілюстратвина.
