Сьогодні у Наталі паскудний день. З тих днів. Коли думаєш, що гірше вже не може бути, але знизу стукають. Чомусь шеф вирішив, що його поганий настрій і некомпетентність, наслідки Наталиної роботи. Вона має мовчки це вислуховувати і передавати негатив далі по кар’єрному ланцюжку. Але ланцюжок дуже короткий, а Наталя людина дуже неконфліктна. Їй легше промовчати і зробити, ніж заставити робити когось іншого окриками і ляскотом батога. Тому Наталя мовчки сіла за свій робочий стіл, втамувала тремтіння в руках і почала наново переробляти звіт.
Далі їй зателефонували і повідомили, що свекруха в лікарні і треба принести всі необхідні речі. Відпрошуватися вона не могла, тому після роботи летіла, мов скажена додому до свекрухи, шукала речі зі списку і летіла в лікарню. Там просила пустити, хоч вже й не прийомний час. Свекруха капризувала, як мала дитина. І знову Наталя мовчки вислуховувала, яка вона в усьому винна і нічого не може толком зробити: постіль не ту взяла, тапочки повсякденні, а треба було нові, з тумбочки в прихожій, ну хоч халат вгадала.
Ледве встигнувши на автобус, притулилася розпашілим чолом до вікна. В голові гуло, а крізь туман доносилися голоси з салону. Нарешті умиротворення.
– … У мене сьогодні скрипка, а завтра гітара. Я краще люблю гітару. Але мама дуже наполягає на скрипці. Хоча, то дідусь наполіг аби я хоч якимось музичним інструментом володів. Він каже, що хлопець має вміти грати на гітарі. А жінки на нервах.
Наталя здивовано повернула голову на звук і побачила біля себе великий футляр і маленьке обличчя дитини, яка вже дуже довго щось їй розповідає. Дитина була така заклопотана перерахунком скільки вона має вивчити етюдів і як правильно тримати лікоть, що Наталя й сама почала перейматися серйозністю справи. Ось мале тягне скрипку і це ще нічого, бо як воно тягне гітару, то вона гепає його по литках, а це дуже не зручно. Коли він трохи підросте, то все зміниться. Гітара перестане його стукати. А він добре навчиться грати. І всі навколо будуть щасливі: і мама, і дідусь, і тато. Всі в силу своїх причин, але будуть щасливі.
– … Я ще на хор записався, бо Аліна ходить на хор. У неї дуже гарний голос. Я буду грати на гітарі, а вона буде співати. Колись ми створимо гурт і будемо дуже популярні.
Дитина й далі продовжувала ділитися планами на майбутнє. Воно буде радісним. І щасливим. І всі мрії здійсняться, коли станеш дорослим. Наталя не стала малого розчаровувати.
Вийшла на своїй зупинці і пішла ще в магазин. Треба купити щось поїсти, бо вдома геть нема нічого. Уявила дві пари голодних очей, які її чекають вдома. Проте хлопці додумалися замовити піцу і залишили їй шматочок. – І хто за це заплатив?
– Тато.
– Ого, я думала, що ви виграли її в відеогрі.
– Мамо, ти маленька?
– Дуже б цього хотіла, – відповіла вона.
Залишилося перемити посуд і зварити щось на завтра. За цим заняттям її застав чоловік. Звично цмокнув в щоку і спитав як там мама.
– Ти б міг і сам їй відвезти одяг.
– Міг би, але не міг відпроситися з роботи.
– Але ж то твоя мама.
– Я дуже не люблю лікарні.
Наталя подивилася на чоловіка і зрозуміла, що хтось так і не виріс. Навчився закривати очі на те, що не приємне і передавати далі погані справи. Що ж, якщо вона тут доросла, то має зроби щасливою, бодай, себе:
– Любий, я зварю бульйону, а ти завтра зранку його розігрієш і відвезеш мамі в лікарню, як чемний хлопчик.
Сьогодні вона спатиме спокійним і щасливим сном, а завтра зуміє відстоювати своє право на щасливий день.
Фото ілюстративне.
