Хвилили її на тих зборах за сина – активіста та переможця олімпіад, а вона цвіла. От і дочекалася від бога подяки, нарешті вона не буде жінкою місцевого чарколюба, а матір’ю директора школи.
Сама Наталя Василівна працювала дояркою на місцевій фермі, але вела себе, як завферми – всім викаже, зауважень зробить від рядового до старшого чину.
– Оце в тебе язик, Наталко, – казали жінки-доярки, – можна інколи і змовчати.
– То ви і мовчіть, а не я.
Вступив її Іванко до педагогічного училища та гарно вчився, їздила Наталя Василівна на збори і так само мріяла, що він директор, але вже цього училища…
Та сталася неприємність – захотів Іванко женитися з одногрупницею, бо вже й животик в дівчини ріс. Що вона плакала та просила одуматися – ні, каже, люблю і все.
А далі скінчилося й навчання, бо треба було заробляти на родину і поїхав її Іванко на працю тяжку в Францію. Змарнів, схуд та й до чарки прихилився. А молода дружина, мов крізь пальці ті гроші пускала, що чоловік заробить – то нема. І ніякого життя молодого, бо він закордоном, вона з дитиною в місті та вже й завела собі нове кохання. І добре їй дуже, бо для любові є чоловік і для грошей є чоловік.
Якось Іван несподівано приїхав додому і застав в квартирі чужого чоловіка. Не витримав ні фізично, ні морально, ні психологічно.
Привезла Наталя Василівна його після лікування додому. Поки п’є пігулки, то ще живе минулим, ніби він випускник-медаліст, в якого попереду все життя. А тільки пропустить – то до чарки, та бігає селом.
Шепочуть злі язики, що «директор побіг, а директорка доганяє», а в Наталі Василівни серце крається. Не знає вона як буде її дитина, коли її не стане – нікому не потрібна та така, як батько. Знову бог відвернувся від неї.