— Ти справді збирався це зробити? Просто зараз, коли гості вже піднімають келихи, а я стою в цій сукні? — голос Наталії тремтів, вона притискала телефон до вуха так сильно, що побіліли пальці.

З того боку слухавки почулося непевне зітхання, а потім приглушений голос Олексія:

— Наталю, зрозумій… Я дивився на твого батька, на масштаби цього свята, на те, як він на мене дивиться. Я усвідомив, що ніколи не стану частиною цього світу. Я не готовий до такої відповідальності. Я не готовий бути «зятем власника імперії». Це занадто великий вантаж.

— Ти згадав про це за десять хвилин до розпису? — вона опустилася на край крісла, і білий атлас спідниці хмарою розлетівся довкола неї. — Олексію, ми ж обговорювали все. Ти казав, що ми побудуємо своє життя самі…

— Я помилявся. Пробач. Мені треба побути наодинці. Просто скажи всім, що я боягуз. Так буде простіше.

Наталя повільно поклала телефон на столик. У кімнату зайшов її батько, Віктор. Його очі миттєво зчитали ситуацію.

— Де він? — коротко запитав брат.

— Він не приїде, тату. Каже, що не готовий, — прошепотіла вона, дивлячись у порожнечу.

Мій брат Віктор — людина, яку в нашій області знають усі. Він побудував справжню промислову імперію: від полів на яких вирощують зерно і ягоди, до переробки власної продукції і магазинів на полицях яких лиш його товари.

Він очолює правління величезного холдингу, і його слово важить більше, ніж будь-який папірець із печаткою.

Попри величезні статки, свою єдину доньку Наталю він виховував у суворості. Поки інші діти багатіїв міняли дорогі авто, Наталя сиділа над кресленнями та фінансовими звітами.

Після університету багато хто думав, що татко подарує їй кабінет із видом на парк і можливість нічого не робити. Але брат відправив її в один із найважчих цехів.

— Хочеш керувати людьми — навчися розуміти їхню працю, — казав він їй за сімейною вечерею.

— Тату, я сьогодні перевіряла документацію п’ять годин поспіль, — втомлено відповідала вона.

— Значить, завтра перевірятимеш шість, доки не знайдеш помилку, яку я там навмисно залишив, — спокійно зауважував він.

— Тату, ти сьогодні на нараді виставив мене повною невігласою перед усіма партнерами! — згадую я одну з їхніх розмов у нас на дачі.

Віктор тоді лише спокійно відсьорбнув чаю.

— Я виставив тебе професіоналом, який припустився помилки і має її виправити. Якщо я буду тебе жаліти, виробництво тебе розчавить. Ти маєш бути найкращою не тому, що ти моя донька, а тому, що ти знаєш справу.

І Наталя вчилася. Вона стала справжньою майстринею своєї справи. Наталя не скаржилася. Вона мала той самий сталевий характер. Згодом вона довела свою професійність, розбираючись у складних технологічних схемах краще за досвідчених інженерів

Коли її призначили керівницею відділу, ніхто не смів сказати, що це кумівство — вона знала кожну гайку на заводі краще за будь-якого техніка.

Проблеми почалися там, де їх ніхто не чекав — на курсах підвищення кваліфікації.

Наталя була головним спікером, вона читала лекції для керівників підрозділів із віддалених філій. Саме там вона зустріла Олексія.

Він працював у невеликому містечку, де був розташований один із цехів. Олексій постійно ставив запитання, виявляв неабияку цікавість до нюансів. Тоді здавалося, що він горить роботою.

— Тітко, він такий глибокий, — зізналася мені Наталя за вечерею. — Він не просто виконує план, він шукає нові шляхи. І він дуже гарно залицяється…

Після завершення навчання Олексій став частим гостем у нашому місті. Він приїжджав кожні вихідні, дарував квіти, водив Наталю в театри. Вона, зі своїм аналітичним розумом, раптом перетворилася на замріяну дівчину.

Вона навіть заговорила про те, щоб перевестися у філію до нього, ближче до природи і подалі від батькового ока.

Віктор поставився до цього скептично. Він бачив людей наскрізь.

— Наталю, він непоганий хлопець, але він — виконавець, а не лідер. Ти його переростеш за пів року, — казав брат. — Але якщо ти наполягаєш… Добре. Тільки спочатку — офіційний шлюб. Я хочу, щоб усе було за законом і за правилами нашої родини.

Підготовка до весілля була масштабною. Віктор взяв на себе всі фінансові питання. Він організував усе ідеально: розкішний заміський комплекс, найкращі музиканти, вишукане меню.

Батьків Олексія він зустрів дуже тактовно, давши зрозуміти, що їм не варто турбуватися про витрати — він хотів лише щастя для доньки.

У день свята Наталя сяяла. Вона була схожа на казкову принцесу в сукні, вартість якої могла б покрити бюджет невеликого селища. Але час минав, а нареченого не було.

Минуло тридцять хвилин, потім година. Гості почали перешіптуватися. Наталя марно намагалася додзвонитися Олексію.

Батько підключив свої зв’язки: обдзвонили лікарні, перевірили звіти дорожніх служб — ніде жодних згадок про інциденти.

— Маріє, — підійшов до мене Віктор, його обличчя було наче з каменю. — Бери тамаду, їдьте в ресторан. Починайте свято. Скажіть, що наречений затримується через якусь технічну дрібницю. Людей треба розважити, щоб вони не відчували цієї напруги.

Це було найважче завдання в моєму житті. Я бачила сотні людей, які чекали на свято. Ми почали бенкет. Тамада майстерно перевів увагу на тости за батьків, за друзів, за компанію.

Це більше нагадувало діловий фуршет, ніж весілля. Музика грала голосно, намагаючись заглушити напружену тишу, що панувала між столиками

Тільки через чотири години Олексій вийшов на зв’язок. Те, що він сказав, я вже описала на початку. Він просто злякався. Злякався успіху Наталі, сили її батька і відповідальності, яку накладає життя в такій родині.

Наступні місяці були для нашої дівчинки справжнім випробуванням. Вона не плакала на людях, але ми бачили, як вона гасне. Віктор відправив її у відпустку до моря, потім вона довго працювала з фахівцем, щоб зібрати себе по частинах.

Нещодавно ми сиділи з нею на терасі. Вона переглядала якісь звіти, а потім раптом підняла очі на захід сонця.

— Знаєш, тітонько, — мовила вона. — Тато колись вчив мене шукати дефекти в металі, щоб конструкція не завалилася. Тепер я розумію, що в людях теж бувають дефекти, які неможливо побачити одразу. Головне — не будувати своє життя на такому фундаменті. Але, чому ж так важко.

Брат спочатку хотів зруйнувати кар’єру Олексія вщент, зробити так, щоб він більше ніколи не знайшов роботи в цій галузі. Але після візиту батьків того хлопця — простих, розгублених людей, які зі сльозами на очах вибачалися за вчинок сина — Віктор трохи збавив оберти.

— Він не вартий моєї енергії, — сказав мені брат одного разу. — Нехай живе у своєму маленькому світі, де немає викликів і немає великих почуттів.

Олексія, звісно, звільнили. Він зник із нашого горизонту так само швидко, як і з’явився.

Сьогодні Наталя знову на заводі. Вона стала ще більш зосередженою, ще більш професійною. Вона з головою пішла в новий проект з модернізації. Ми ніколи не згадуємо той день.

Ми просто живемо далі, знаючи, що справжня міцність — це не метал, який виробляє завод, а те, що знаходиться всередині нас, коли світ навколо руйнується.

Головна кратинка ілюстратвина.