fbpx
Без категорії
Науму не їлося і не пилося. Похиливши голову, сидів хлопець у зажурі. Не ту дівчину бере, яку хоче. А що поробиш!? Батьки сказали, щоб про Ярину й не думав

Бабуся мерщій вийняла жаровню. Ні, пиріжки не пригоріли. Поставила в духовку ще одну. Присіла знов і посміхнулася до себе. Буде чим сьогодні пригостити внучку і… кавалера.

— Бабусю, а хто такий кавалер? — запитала в баби Ярини восьмирічна внучка.

— Ну… кавалер — жених, наречений, який має дівчину, дуже її кохає і хоче з нею одружитися. А чому ти про це питаєш? — насипаючи свіжий суп у тарілку, запитала старенька.

Оксанка підсунула до себе суп і спокійно відповіла:

— Та на вулиці кажуть, що до тебе кавалер ходить.

— Це про кого?

— Мабуть, про діда Наума. Адже він один у нас у хаті буває, — цілком по-дорослому пояснила дівчинка.

— Гарний кавалер, нічого не скажеш! Йому сімдесят дев’ять, підсліпуватий, ще й шкандибає. І я не краща наречена, — посміхнулася бабуся.

У сінях гупнули двері, і на порозі ніби виріс дід Наум.

— Оце йду, Ярино, дивлюся, в тебе позаду хати так абрикоса розрослася, що скоро на дах ляже. То я пилку взяв, дай, думаю, гілля обріжу.

— І як же ти на дерево вилізеш? — із сарказмом запитала жінка.

— А я в тебе в сінях добру драбину бачив, — не звертаючи уваги на іронічні ноти, відповів він і хотів було вже виходити, та Ярина його зупинила:

— Поїж спочатку, а потім і підеш за хату. Ти, мабуть, зранку плиту не топив?

Дід повісив картуза на гвіздок і охоче сів до столу.

— А що її зараз топити?! Ось увечері, як лягатиму спати, то й розтоплю, щоб на лежанці тепло було лежати, — пояснив дід.

— На вулиці літо тепле, а він дрова палить. Що будеш узимку робити?

— До зими ще дожити треба.., — філософськи відповів дід, швиденько поїв і пішов до дверей.

Поснідавши, вибігла гуляти надвір і Оксанка. А бабуся взялася ліпити пиріжки. Рівненькими рядочками лягали вони на жаровнях. На одній — з картоплею, на другій — з капустою, на третій — з яблуками. Зверху бабуся акуратно змастила їх яєчним жовтком. Засунула першу жаровню в духовку, а сама присіла на стільці. І згадалося їй те, про що онучці розповідати ще зарано.

…Танцювало, співало весілля у Сидоренків. Гуляло там чи не півсела, адже одружувався єдиний син. Красенем був Наум: високий, статний, з густою шевелюрою смолистого волосся. Та й із родини заможної. Хату Сидоренки чи не найкращу мали. Коней, корову тримали, а птаства у дворі — й не перелічити.

Веселилася гармошка, вибивав бубон. Та Науму не їлося і не пилося. Похиливши голову, сидів хлопець у зажурі. Не ту дівчину бере, яку хоче… А що поробиш!? Батьки сказали, щоб про Ярину й не думав, а одружувався на Мотрі («Що з тієї сироти взяти?! А в Мотрі приданого — і підводою не перевезти!»). І він не посмів перечити батькам. Хоч і багата, хоч і привітна Мотря, та душа до неї не лежала.

А на сусідній вулиці в убогій хатині від тієї весільної музики плакала Ярина. Вишиті рушники були її єдиним скарбом. Так думала дівчина. Та односельці думали інакше. Маленька й тендітна Ярина енергії мала на десятьох. Хату білить навесні найпершою в селі, на городі — ані бур’янинки, в колгоспі — у передовиках. І собою гожа: довга руса коса стрічкою, чорні брови, а очі — дві стиглі вишні — не одного хлопця полонили.

До всіх Ярині було байдуже. Окрім Наума. Kохалися, клялися у вірності, та чи то зла доля, чи батьки розпорядилися по-іншому. Після Наумового весілля Ярина вже не виходила на вигін, де збиралася до війни сільська молодь у вихідні й свята. Не співала, не танцювала. І хоча залицялося до неї чимало хлопців, рана від зради ще довго не гоїлася.

Заміж Ярина вийшла пізно, вже після війни. Прийняла вдівця з двома дітьми. А вже сорокарічною народила і спільну дитину. Пролетів, промайнув, мов весняний вітерець, час. Порозліталися з родинного гнізда діти. Позаторік пoмер у Ярини чоловік. Живе тепер сама. Від канікул до канікул. Бо тоді старе серце бабусі зігріває щебетання внуків та правнуків.

Недавно поховав дружину і Наум. Бог не дав їм з Мотрею дітей, тож і прихилитися нині йому ні до кого. От і навідується частенько до Ярини. Тут завжди робота знайдеться, і смачненького обов’язково поїсть. Та чи й згадувати їм давні образи?! Що було, того вже не повернеш…

— Ярино, ти що, не чуєш? — перервав її думки Наум. — Гукаю, гукаю, немов до стіни. Подивися, мабуть, пиріжки горять.

Бабуся мерщій вийняла жаровню. Ні, пиріжки не пригоріли. Поставила в духовку ще одну. Присіла знов і посміхнулася до себе. Буде чим сьогодні пригостити внучку і… кавалера.

За матеріалами – Українське слово, автор – Галина ШЕВЧЕНКО, смт Олександрівка, Кіровоградської області.

Фото ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!