Авторинок гудів, як розтривожений вулик. Запахи розігрітого асфальту та мастила змішувалися у важкий коктейль. Ірина вже сто разів пошкодувала, що пішла з чоловіком. Він їй описував це місце як печеру зі скарбами, а вона бачила лише нескінченний ряд однакових машин і деталей. Тільки думка про те, що треба розділяти захоплення з чоловіком не давала їй піти в машину і подрімати. Думка і те, що вона не розуміла в якій стороні їхня машина в цьому лабіринті з машин.
Вона стояла поруч з чоловіком, який про щось зосереджено сперечався з продавцем запчастин.
— Дивись, Іро, ось цей вузол треба міняти повністю, — Максим обернувся до неї, але застиг.
Ірина його не чула. Вона дивилася в одну точку. За три метри від них, біля блискучого сріблястого позашляховика, стояв Артур. Той самий Артур. Але не він прикував її погляд. Поруч із ним стояла жінка.
Ірина відчула, як холодний піт проступає вздовж хребта. Це було як дивитися в криве дзеркало. Та сама постава, той самий колір волосся — холодний попелястий блонд, навіть манера заправляти пасмо за вухо була ідентичною. На жінці були великі сонцезахисні окуляри, але коли вона їх зняла, Ірина ледь не впустила сумку. Очі. Розріз очей був такий самий.
— О, Максиме! Якими вітрами? — Артур помітив Максима і рушив назустріч, тягнучи за собою супутницю.
Ірина мимоволі напружилася. Перед очима на мить спалахнула сцена дворічної давнини: чорні сміттєві пакети, виставлені в коридор, і голос Артура, такий спокійний, наче він читав прогноз погоди: «Я просто чесний з тобою, Іро. Ми ж вільні люди».
— Запчастини шукаємо, — буркнув Максим, стискаючи руку Артура. Він знав усю історію, і його пальці мимоволі стиснулися в кулак.
— Познайомтеся, це моя дружина, Алла, — Артур сяяв. — Алло, це Максим, кращий механік, про якого я розповідав. А це Ірина.
Алла посміхнулася. Посмішка була м’якою, але в кутиках очей проглядала якась дивна, майже металева впевненість.
— Дуже приємно. Артур багато згадував про вас. Слухайте, ми завтра на дачі збираємось, шашлики, свіже повітря. Приїжджайте? Ми якраз хотіли з Максимом обговорити одну справу по реставрації.
Ірина хотіла сказати «ні». Це «ні» вже було на кінчику язика, гостре й остаточне. Їй не хотілося бачити їхнє щастя, не хотілося дихати з ними одним повітрям. Але Максим глянув на неї — у його погляді було питання і виклик.
— Ми будемо, — раптом вимовила Ірина, дивуючись власному голосу.
Вечір перед поїздкою був довгим. Ірина сиділа на балконі, дивлячись на вогні міста. Спогади накочувалися хвилями, які вона так довго намагалася вгамувати.
Три роки. Три роки вона чекала на те саме слово. Вони жили разом, вона прасувала його сорочки, знала, скільки ложок цукру він кладе в каву, і вчила назви всіх деталей його вантажівки. Артур був дальнобійником, його часто не було вдома, і ці короткі тижні між рейсами вона перетворювала на свято.
— Навіщо нам той штамп, Ір? — казав він щоразу, коли розмова заходила про ЗАГС. — Подивись на мого брата. Живуть двадцять років без папірців, дітей виростили. А он сусіди розписалися — і через рік зі скандалом майно ділять. Тобі що, печатка важливіша за мої почуття?
Вона мовчала. У світі, де панував «цивільний шлюб», було ніяково зізнатися, що їй хочеться бути дружиною. Не партнеркою, не співмешканкою, а саме дружиною. Їй було трохи за тридцять, і це бажання здавалося їй самій старомодною слабкістю. Вона ковтала образи, коли його колеги запитували: «А це хто з тобою?», і він відповідав: «Це моя Ірина». Просто Ірина.
А потім був той день. Він приїхав з рейсу не втомлений, як зазвичай, а якийсь піднесений. Приніс величезний букет і коробочку з браслетом. Дорогим.
— Це що, за вислугу років? — пожартувала вона тоді.
— Це прощальний подарунок, Іро. Я зустрів її. Ту саму.
Світ не рухнув, так само світило сонце, співали пташки і шуміло місто.
— «Ту саму»? А я ким була ці три роки? Тренувальним майданчиком?
— Не кажи так. Я тебе поважаю. Ти чудова жінка. Але ми вільні люди, ми нічого не винні один одному. Я хочу бути чесним. Я не можу жити з тобою, думаючи про неї. Це було б підло.
Він пішов того ж вечора. А через два місяці вона дізналася, що він розписався. Офіційно. З білою сукнею, гостями і тим самим «марним» штампом.
Дача Артура і Алли була зразковою. Акуратно підстрижений газон, кам’яні доріжки, запах хвої. Максим і Артур швидко пішли до мангала, обговорюючи якісь технічні нюанси, залишивши жінок на терасі.
Ірина спостерігала за Аллою. Та розливала лимонад у високі склянки. Рухи були ідентичними до рухів самої Ірини. Та сама лінійна логіка в розстановці тарілок, той самий спосіб різати хліб — тонкими, майже прозорими скибками.
— Дивно, чи не так? — раптом запитала Алла, не піднімаючи очей від столу.
— Що саме? — здригнулася Ірина.
— Те, як ми схожі. Я бачу, як ти на мене дивишся. Ти шукаєш відмінності, а знаходиш спільне.
Ірина поставила склянку на стіл і прямо подивилася їй в очі.
— Я не розумію одного, Алло. Я була з ним три роки. Я робила все те саме. Я так само виглядала. Я так само готувала цей клятий лимонад. Чому я — не дружина, а ти — копія мене — дружина? Що в тобі є такого, чого не було в мені?
Алла сіла навпроти. Вона не виглядала вороже. Навпаки, у її погляді було щось схоже на співчуття, змішане з тверезим розрахунком.
— Все просто, Іро. Ти була згодна чекати. А я — ні.
— Що це означає?
— Коли ми познайомилися, Артур почав ту саму пісню: «штамп нічого не вирішує», «свобода — це вищий прояв любові». Він думав, що я гратиму за вашими правилами. Але я сказала йому в перший же тиждень: «Я не граю в сім’ю. Я її створюю. Або ми йдемо в ЗАГС зараз, або ти повертаєшся до своєї Ірини і більше ніколи мені не дзвониш».
Ірина відчула, як у грудях щось стиснулося.
— І він погодився? Одразу?
— Не одразу. Він зник на три дні. А потім прийшов із валізою. Чоловіки — як вода, Іро. Вони течуть туди, де немає перешкод. Ти не ставила умов, ти була зручною. Ти була «своєю в дошку». А чоловіки не одружуються на «своїх хлопцях». Вони одружуються на тих, кого бояться втратити.
Ірина мовчала. Вона справді боялася здатися нав’язливою.
— Але він казав, що це чесність, — тихо мовила Ірина.
— Чесність — це дуже зручна ширма для боягузтва, — Алла відпила лимонад. — Мій батько завжди казав: «Чини чесно з собою, і світ підлаштується». Він сам пішов від мами, коли мені було десять.
Ірина підняла брови.
— Він пішов до іншої?
— Так. І знаєш, що дивно? Вони всі зараз спілкуються. Моя мама, її чоловік, батько і його нова дружина. Вони разом святкують мої дні народження. Батько казав, що розбиті сім’ї — це не кінець світу. Це просто зміна конфігурації. Головне — не тримати камінь за пазухою.
— Ти вважаєш нормальним, що ти… ну, по суті, розбила наше життя? — прямо запитала Ірина.
Алла нахилилася вперед.
— Іро, неможливо розбити те, що не має фундаменту. Ваші три роки були повітряним замком. Ти думала, що будуєш дім, а він просто винаймав номер у готелі. Я не розбивала вашу сім’ю, бо її не було. Була ілюзія.
На терасу вийшли чоловіки. Артур ніс тарілку з гарячим м’ясом, Максим ішов поруч, витираючи руки рушником.
— Дівчата, все готово! — вигукнув Артур.
Він підійшов до Алли і мимохідь поцілував її в маківку. Цей жест був таким природним, таким «законним», що Ірині вперше за довгий час не стало боляче. Вона подивилася на Максима. Він був чудовим, ремонтував її машину, її життя і її розбите серце.
— Все добре? — тихо запитав Максим, підходячи до неї.
— Так, — відповіла Ірина, і це була правда. — Тепер все точно добре.
Вечеря пройшла спокійно. Вони говорили про спільних знайомих, про роботу, про те, як важко зараз знайти хороші деталі для вантажівок. Не було драми. Була просто дивна, майже сюрреалістична картина: дві однакові жінки і два чоловіки, чиї долі переплелися в тісний вузол.
Коли вони вже прощалися біля воріт, Алла затримала руку Ірини у своїй.
— Не шукай у мені ворога, Іро. Ми просто різні версії однієї і тієї ж долі. Ти навчила його, як не треба робити, а я навчила його, як треба. Без тебе він би не став тим чоловіком, за якого я вийшла.
Ірина сіла в машину. Коли вони від’їхали на достатню відстань, вона відкрила вікно, впускаючи прохолодне нічне повітря.
— Знаєш, що я зрозумів сьогодні?
— Що?
— Що мені дуже пощастило, що він такий дурень.
Ірина засміялася. Вперше за два роки це був щирий, легкий сміх.
— Знаєш, що зрозуміла я?, — спитала вона його.
— Що?
— Що це мені дуже пощастило, що тоді моя машина зламалася.
Вони взялися за руки і дивилася на дорогу, що стелилася під колеса і вела до їхнього дому.
