— Ти справді віриш, що ці папірці роблять тебе моєю дружиною? — Вадим стояв біля вікна, не повертаючи голови, і в його голосі відчувався холод, від якого ставало ніяково. — Ми живемо під одним дахом лише тому, що так зручно твоїй благодійниці.

Я відчула, як усередині все стискається від цих слів.

— Але ж у нас спільний побут, дитина… Невже для тебе це лише гра в сім’ю? — Це не гра, Олено. Це обов’язок, який ти сама на себе повісила. Я приношу додому достатньо коштів, щоб ти ні в чому не мала потреби. Тобі мало цих сум? Тобі потрібні почуття, яких немає?

Я промовчала, дивлячись на зачинені двері дитячої кімнати, де спав наш син. Суми, про які він говорив, справді дозволяли нам жити безбідно, але вони не могли замінити теплого слова чи простого людського співчуття.

Ми з Вадимом прожили в шлюбі вже понад п’ять років. Нашому синочкові, маленькому Денису, нещодавно виповнилося чотири. З боку наше життя виглядало як ілюстрація до журналу про щасливу родину: охайна квартира в престижному районі, стабільний дохід, спільні прогулянки в ботанічному саду щосуботи. Сусіди вважали нас зразковою парою, адже з нашої оселі ніколи не долинало голосних суперечок чи шуму.

Правда полягала в тому, що справжня історія нашої сім’ї була відома лише трьом людям: мені, Вадиму та його матері, Маргариті Степанівні. Ця жінка, надзвичайно стримана й принципова, фактично стала архітектором нашого союзу.

Зараз, озираючись назад, я часто запитую себе: чи була її допомога благословенням, чи вона просто прирекла нас обох на тривалу гру в імітацію?

Наше знайомство відбулося ще в ліцеї. Вадим був зіркою — капітаном футбольної команди, красенем, чиї портрети прикрашали дошку пошани. Я ж була непомітною дівчиною з останньої парти, яка більше часу проводила в бібліотеці, ніж на вечірках.

Я не мала видатних успіхів у спорті й зазвичай залишалася в тіні активніших однокласниць під час будь-яких спільних заходів.

Моє захоплення ним почалося в підлітковому віці. Коли він проходив повз мене, я відчувала неймовірне хвилювання, мої щоки палахкотіли, а язик наче прилипав до піднебіння.

Вадим згодом помітив мою ніяковість. Він не насміхався відкрито, лише іноді дивився з легкою поблажливістю, мовляв: «Ще одна шанувальниця, нічого нового».

Тоді його думки були зайняті зовсім іншою особою — Каміллою. Вона була неймовірно вродливою, впевненою в собі й знала, як маніпулювати почуттями хлопця. Вона тримала Вадима на короткому повідку, то наближаючи до себе, то холодно відштовхуючи.

Одного разу, після чергової різкої відмови Камілли перед очима всієї школи, Вадим вирішив змінити тактику. Він несподівано підійшов до мене після уроків і запропонував провести додому.

Я була на сьомому небі від щастя, хоча десь глибоко в душі розуміла: я лише інструмент для його маленької помсти. Він почав демонстративно з’являтися зі мною на очах у своєї колишньої симпатії, але Камілла залишалася байдужою.

Згодом вона вийшла заміж за відомого в місті ресторатора, чоловіка, значно старшого за неї, який обіцяв їй розкішне життя. Її мрії про велику сцену не збулися, вона обмежилася веденням місцевих заходів, а після народження дітей і зовсім зникла з радарів світського життя. Проте Вадим, здається, так і не зміг до кінця пробачити тій дівчині свою поразку.

Наші стосунки після школи нагадували гойдалки. Під час навчання в університеті Вадим то зникав, захопившись черговою красунею, то знову з’являвся на моєму порозі, коли йому було самотньо чи сумно. А я, мов тиха гавань, завжди приймала його назад, прощаючи всі його втечі.

Все змінилося на четвертому курсі. Перед зимовими іспитами я дізналася, що чекаю дитину. Для Вадима ця новина стала громом серед ясного неба.

Відповідальність не входила в його плани на життя. Наступного дня він відвів мене до своєї матері, яка завідувала відділенням у місцевому медичному центрі. Його намір був очевидним — завершити цю історію ще до її початку.

Я йшла за ним, затуманена сльозами, почуваючись абсолютно безпорадною. Але Маргарита Степанівна повелася неочікувано. Вислухавши сина, вона відправила його за двері, а мене обняла за плечі.

Після огляду вона суворо заявила, що про жодні втручання не може бути й мови. Більше того, вона провела з сином таку розмову, що він, понуривши голову, приніс мені обручку.

Вплив матері на нього був беззаперечним. Ми зареєстрували шлюб, домовившись спробувати побудувати родину заради малюка. Перші місяці були майже ідилічними.

Маргарита Степанівна віддала нам свою другу квартиру, яку раніше використовувала для додаткового доходу. Вадим поводився стримано, допомагав мені з покупками, і я почала вірити, що моє терпіння нарешті винагороджене.

Однак після народження Дениса все почало псуватися. Безсонні ночі та дитячий плач дратували мого чоловіка. Він почав затримуватися на роботі, а вдома став мовчазним і відчуженим.

Він забезпечував нас усім необхідним: у мене був гарний одяг, у сина — найкращі іграшки, на нашому рахунку завжди лежали кругленькі суми. Але він поводився так, ніби ми з сином — лише обставини, які заважають йому дихати на повну.

Коли Денис підріс і пішов до садочка, Вадим перестав приховувати своє роздратування. У ті моменти, коли ми залишалися наодинці, він міг кидати колючі фрази.

— Ти хоч розумієш, як нудно мені з тобою обговорювати рецепти чи колір шпалер? — казав він одного вечора, відсуваючи тарілку з вечерею.

— Я намагаюся бути для тебе цікавою, Вадиме. Може, сходимо кудись удвох?

— Навіщо? Щоб знову мовчати, бо нам немає про що говорити? Ти просто частина мого обов’язку, Олено. Змирися з цим.

Я часто плакала вночі, сховавши обличчя в подушку, щоб не розбудити сина. А вранці знову робила вигляд, що все гаразд, готувала сніданок і проводжала його на роботу з посмішкою.

Якось вранці до нас завітала свекруха. Вона хотіла передати якісь речі для дачі. Побачивши мої почервонілі очі, вона одразу все зрозуміла.

— Що знову сталося, Вадиме? — запитала вона сина прямо в коридорі.

— Нічого особливого, мамо. Просто ми різні люди. Вона мене втомлює своєю присутністю, але йти їй нікуди, — відповів він з цинічним спокоєм.

Маргарита Степанівна намагалася напоумити його, нагадувала про честь і сімейні цінності. Він обіцяв «виправитися», але його виправлення вистачало заледве на кілька тижнів. Потім знову починався період холодної ввічливості, що межувала зі зневагою.

— Олено, чому ти це терпиш? — запитала мене одного разу подруга, яка випадково стала свідком того, як Вадим ігнорував моє звернення під час вечері.

— Бо я все ще пам’ятаю того хлопця, в якого закохалася в ліцеї. І тому, що хочу, аби в Дениса був батько.

Насправді, я боялася зізнатися навіть собі, що моя любов перетворилася на звичку, а надія — на тягар. Кожен його вихід за межі пристойності, кожне його «ти мені набридла» поступово руйнували ту стіну, якою я захищала наше сімейне вогнище.

Зараз я часто ловлю себе на думці, що дивлюсь у вікно, чекаючи на його машину, але вже не з радістю, а з тривогою. Я знаю, що попереду знову буде вечір, наповнений тишею, яку розбиватимуть лише формальні запитання про справи.

Я продовжую вірити в диво, сподіваючись, що одного дня він побачить у мені не просто «дружину з обов’язку», а жінку, яка пройшла з ним крізь усі випробування.

Але з кожним днем ця віра стає все тоншою, як крига на річці навесні. Невже він так і не зрозуміє,що я його кохаю? Невже не побачить, що я ідеальна дружина краще якої йому не знайти?

Скільки мені ще чекати? Коли ж він нарешті прозріє? Може друга дитина відкриє йому очі. Можливо малюк зміцнить нашу родигну?

Головна картинка ілюстративна.