Воювати Ігорю довелося недовго. Шостий бій на нулі став останнім у його житті. У селі Героя зустріли з квітами і на колінах. Плакали діти, батьки й дружина.

Та життя триває, підростають діти, такі розумники, слухняні, гарно виховані. На їхню долю вже випало стати сиротами, втративши маму, коли тільки почали ходити до школи. Війна забрала їхнього тата. Але в них є Ірина, яка живе з ними вже два роки і дбає про них.

Ірина всю свою нерозтрачену любов спрямувала на дітей, і вони горнулися до неї, почали мамою називати.

Вона розуміла гіркоту втрати Ігоревих батьків, приходила з дітьми до них у гості. Дідусь і бабуся почали надміру балувати внуків, Ірині демонстрували свою холодність. Тому надалі жінка відпускала самих дітей, вони ж не маленькі, 12 і 13 років, вже майже дорослі.

Вона намагалася зрозуміти своїх свекрів, що втратили сина, а до неї за ці два роки ще й звикнути не встигли.

Але вони й не співчували невістці, навпаки, непомітно налаштовували своїх онуків проти неї, кликали допомогти їм то корову пасти, то за качками наглядати, то полуницю збирати й задобрювали солодощами.

Стосунки з дітьми в Ірини не раз погіршувалися. Вона пропонувала синові позайматися з математики, щоб витримати іспит в ліцей, але хлопець відповів, що бабуся радить продовжувати навчатися в своїй школі, щоб не вставати рано та їхати в місто.

Відчувши, яка робота проводиться свекрами, Іра ще хотіла використати шанс і переконати хлопця:

– Арсенку, як хочеш, я не наполягаю, просто тобі легко вдається математика, можеш вчитися поглиблено, потім вступити в університет. Тато так мріяв дати тобі гарну освіту. Я щодня їду на роботу на 8:00, і в ліцеї уроки також о восьмій починаються. Тут не буде ніяких проблем. І назад можеш зі мною, ще й домашні завдання зможеш виконати в мене в кабінеті.

Хлопчик ніби й погоджувався, але підліток є підліток, його легше збити з толку, тим більше, як із різних боків різні поради. Ірина любила пасинка, як рідну дитину, тому ще більше огортала дитину ласкою.

Не кращими були стосунки Ірини з Ігоревими тестем і тещею. Для них вона, як позаочі казали, – мачуха для бідних сиріт, наукою їх мучить, у доньчиній хаті живе, на всьому готовому. Ставлення до дітей було таким же, як і від Ігоревих рідних батьків: допомогти козу попасти, гусей до водойми погнати, яблука зірвати й отримати дрібні гроші на морозиво, жуйки, чіпси й кока-колу, а щодо навчання в ліцеї, то «навіщо зі школи рідної забирати, дитинства їх через ту науку позбавляти».

Приїжджала з міста мама, доньку нібито підтримати й пожаліти:

«Навіщо тобі було за вдівця з двома дітьми виходити? Чого ти всю свою зарплату на його дітей витрачаєш? Чому ти ремонт на своїй дачі ніяк не закінчиш? Навіщо тим свекрам догоджаєш? Чи в тебе квартири в місті нема, що з села на роботу доїжджаєш?»

Жінка відповіді на свої запитання, звичайно, не чекала. Свою доньку вона ніколи не розуміла: така гарна, розумна, а заміж не спішила, от і дочекалася, та недовго дружиною була. Зятевих дітей полюбити, як онуків, вона так і не зуміла, жодного разу гостинців їм не привезла, мовляв, не маленькі вже.

Арсен вступив у ліцей, щодня їздив з Іриною в місто. Дві пари дідусів і бабусь жаліли хлопчика, що рано встає, щодня доїжджає. Вони знали, що й внучка Оленка намірилась у ліцей той вступати. Ігореві тесть із тестем стали внучку підмовляти йти до них жити.

Дівчинка дуже нагадувала їм доньку, і вродою, і поведінкою. Оленка погодилася пожити трохи в бабусі, а до бабусиних реплік «навіщо тобі та математика», «навіщо тобі з дітьми морочитися, як учителькою математики станеш» особливо не прислухалася. На осінні канікули Ігореві батьки забрали онука, щоб пожив у них і трішки розвіяв тугу за сином.

Ірина приїжджала з роботи, а хата зустрічала її пусткою. З портрета ніби з докором дивився на неї Ігор, вчувалися голоси її нерідних, але найрідніших у світі дітей, які полегшували біль утрати.

Невже вона їм стала непотрібна? Чи зможе вона знову повертатися в цю осиротілу хату? Залишатися після роботи в квартирі з мамою та вітчимом, який постійно капає їй на мозок своїми повчаннями? «Нізащо», – вирішила Іра.

Наступного дня Ірина приїхала з роботи і зразу стала збирати речі, щоб переночувати в своїй старій хаті, де їй ніхто не дорікатиме, що прийшла на все готове Несподівано прийшли дві свахи – мами Ігоря та його дружини, щоб забрати дитячі речі, мовляв, переодягнутися дітям треба.

– Бачу, що ти десь збираєшся, Ірино, – почала непросту розмову Ігорева мама, – розумієш, діти – круглі сироти, і від батьків їм залишилася ця хата, що ми її допомагали будувати.

– Іринко, – спробувала підсолодити розмову Ігорева теща, – ти молода, вчена, маєш роботу, знайдеш собі ще пару, своїх дітей народиш. Навіщо тобі в селі з чужими дітьми бідувати?

– Добре, я виберуся з хати, – відповіла Ірина, – але хочу спочатку з дітьми поговорити. Хай завтра приходять.

Того вечора жінка залишилася ночувати в чоловіковій хаті, щоб дати волю сльозам від образи, щоб попрощатися з цією оселею, де всього два роки була щасливою звичайним щастям матері й дружини: готувала їжу, прибирала й прала, дбала за дітей та чоловіка з великою насолодою, що вона їм потрібна, а вони їй.

Під час вихідних Ірина перевезла свої речі в стару батьківську хату, а з понеділка взялася закінчувати там ремонт, щоб перезимувати в більш-менш нормальних умовах. Жінка телефонувала дітям, щоб прийшли додому в суботу чи неділю – не дочекалася.

Згадала про їхній сімейний альбом, який забула в чоловіковій хаті, поїхала, щоб забрати, але у дверях був врізаний інший замок.

Як складеться доля Ірини та дітей – покаже час.