Мені цього не треба, а то кинуться всі позичати. Переодягнися ще маємо двадцять хвилин». Я не знала, що й сказати, бо наяву повторювався мій дитячий спогад, а ж просто хотіла бути гарною для чоловіка.
Роман не розумів для чого одягатися, купувати дружині щось нове, навіщо привертати увагу.
– Тихше їдеш – далі будеш, – ось його улюблена приказка.
Але я не хочу так жити, в хаті за закритими шторами, перераховуючи свої гривні з купки на купку. У нас нема статків, розумієте, а чоловік так трясеться над тими десятьма тисячами запасу. Наче то мільйони. І всі його родичі такі самі.
Минулого року я так само прийшла на святкування гарно одягнена і замість того аби почути компліменти від родичів, я все святкування те й чула, чому вони не можуть одягатися: анамнез здоров’я, пояснення фінансового стану з калькулятором, шкідливість косметики з прикладами з ютубу, лекція з християнської етики про погорду і ще купу всього.
Але ж я бачила, як жінка його брата прицінювалася і на мій одяг, і на прикраси, шепотіла щось чоловікові на вухо, а той аж блід. Видно, казала скільки це все коштує і вона теж так хоче.
Свекруха мені сказала, що я її сина не шаную, раз його гроші витрачаю на такі марні справи.
– Але я теж працюю, – не розуміла я про що вона каже.
– Я бачу, як ти працюєш, що ви й досі на орендованій квартирі, а якби берегли копійку, то вже б на власну наскладали.
Знаєте, треба мати по сорок тисяч зарплати аби з чогось складати. А як у мене часто й десяти нема, то як жити? Ввесь час чекаючи чи що?
Може, я й не правильно живу, але я з дитячого садочка засвоїла, що чекати на чудо – марно. Той дитячий спогад і досі мені перед очима: ми всі вишикувалися розказувати віршик, щоб отримати подарунок, я дуже гарна сніжинка, мама пів ночі пришивала лелітки до мого звичайного плаття, щоб воно було святкове, але я почуваюся в ньому, немов справжня донька зими – прекрасна і блискуча.
Ось-ось моя черга розказати віршик, який я репетирувала перед всіма дідусями і бабусями, мамою і татом, навіть сусідами, які заходили по сіль. І ось доходить черга до мене, ведуча щось шепочеться з вихователькою і каже: «дякую, дітки, ви такі молодці, ось ваші подарунки». Тепер я розумію, що вони теж спішили додому, але для мене це було потрясіння.
Мене не могла заспокоїти ні вихователька, ні мама, ні бабусі, ні дідусі і подарунок мене геть не тішив.
Пізніше це повторювалося і на випускному в школі, коли мене ніхто не брав до танцю, хоч я дуже була гарна, я так думала, ні в училищі, коли мій хлопець мене покинув перед випускним.
Коли ж у мене з’явився Роман, то я хотіла бути гарною для нього, щоб він дивився на мене і розумів, який йому скарб дістався, щоб він тішився мною, годився і хвалив. Я хочу аби мене хвалили. Невже нема за що?
Якщо мене не хвалять за затишок в домі, за смачну їжу і чистий одяг, то похвали за те, як я гарно виглядаю. Гарно виглядати в наш час за невелику зарплату – це подвиг, так, це титанічна праця знати щось гарне для себе на розпродажі, зекономити і таки купити ту помаду, додати якийсь аксесуар аби образ став яскравіший. Підібрати парфуми, хай і на розлив, але які залишають за тобою приємний шлейф, але найважче – це попри все, що твориться, усміхнутися, щоб засяяли очі.
Але ж ні – треба бути попри люди, нікому не втрапляти в око.
Для цього не треба старатися, просто треба сісти і чекати? А, коли ж тоді жити? Як ви вважаєте?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
