– Навіщо використовувати новий сірник, якщо можна підпалити від іншої камфори вже використаним? Думай трохи, в житті треба й на такому економити.

«Навчена бідність» – ось яка мені блиснула думка, коли я вкотре приїхала до матері та підпалювала другу камфорку під її пильним поглядом – а чи правильно я це зроблю. Ви колись думали про те, що це можна зробити не правильно? А я знаю, що роблю це не так, бо мама одразу ж каже:

– Навіщо використовувати новий сірник, якщо можна підпалити від іншої камфори вже використаним? Думай трохи, в житті треба й на такому економити.

Напевно, ви думаєте, що тепер мама живе в власному котеджі? Ні, як жила в хрущовці, то й досі там, навіть обстановку не змінила, бо навіщо витрачати гроші, якщо все у неї міцне, добротне, не порване.

– У мене ще все в запасі є від рушників до постільного, а мила скільки я маю господарського. Та у мене завжди п’ять пачок солі, гречки, макарони, цукор і звичайно сірники. Бо я знаю, що життя дасть свої сюрпризи, а я вже готова.

І ось минули роки, мені самій скоро п’ятдесят і я стараюся бути геть іншою, хоч ні-ні, але виривається у мене материне з закапелків памʼяті щодо своїх дітей:

– Не можна їсти тільки те, що хочеться. Як це котлети з’їсти, а гречку хто буде їсти? Я?

Наче й правду кажу, але з іншого боку – чому людина не може їсти те, що їй хочеться?

І одразу материне виринає лице:

– Бо гріхом на один живіт робити!

Я не кажу мамі, скільки коштує моя зачіска чи манікюр, бо для неї це було б шаленим марнотратством, адже краще відкласти гроші про всяк випадок.

– Мамо, а що ж ви таке смачне їли, що вам запам’яталося на все життя.

– На все життя? То гопка.

– Гопка? Це що таке?

– Це переколочена картопля з кукурудзяною мукою.

– Мамо, та як таке можна їсти, то хіба курям таке роблять чи свині.

– Що ти знаєш, – копилить вона губи, – бабуся так це смачно варила, що для нас звістка про гопку була наче про м’ясо.

– Ну і що це за страва така?

– Треба мати добру кукурудзяну муку, щоб не дай боже була гірка. Вариш картоплю, як зазвичай. І коли картопля готова, то засипаєш туди кукурудзяну муку, небагато, десь стакан чи більше. І переколочуєш гарно, щоб не було грудочок. Поки гопка булькає собі потроху на малому вогні, то бабуся робила засмажку: багато цибулі і шкварок. Кожен накидав собі повну миску, зверху те все поливалося засмажкою і їли ми з кислим молоком.

– З кефіром?

– Ні, дитино, кисле молоко, то не кефір, бо хіба в кефірі ти будеш його краяти на шматочки. А в бабусі було таке молоко, що ти його виливав і міг просто різати на пружні скибочки, бабуся все казала «молоко як беріг». Отака була смакота.

– Мамо, то ви дуже бідно жили, раз таке для вас було смачним, – я аж скривилася.

– Чого ж, ми мали що їсти, а надміру вважалося в селі «поганим тоном», як зараз кажуть.

Я розумію бабусю, вона не мала де заробити, тому й викручувалася як могла, але мама мала нормальну зарплату, але все одно зберегла ту звичку жити на менше, а більше відкладати і мені те все втовкмачила. Кожного разу, коли хочу купити собі якусь гарну річ чи піти в салон краси, у мене перед очима моя мама і її баночка з напівспаленими сірниками. І, виходить, що й я передаю цю «навчену бідність» своїм дітям?

Фото Ярослав Романюк

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page