Навіть готуватись не хотілось. Раніше, якось, усі свята відзначала а цьогоріч ні сил, ні бажання. та й для кого столи накривати? Хата порожня, лиш вона і кіт старий. Єдиного сина поминає у церкві, як і рідню. Ото лиш і всього, що придбала у магазині пасочку невеличку. Сидить собі, пряде думи свої невеселі, аж тут заревло, загуділо щось на подвір’ї.

Було колись життя на цім подвір’ї, було. Валентина із чоловіком, брати, сестри з обох сторін. Павлусь маленький. племінники. Вони ж Давидом он який дім вибудували, спеціально для сина, для його родини, аби було де прийняти усіх.

Ріс їхній син не один – двійко сусідських хлопчаків були Давиду і Валентині ніби й діти рідні. Хороші діти, роботящі, а от із батьками їм не пощастило. Тим що? Як зал’ють за комір, то хоч кінець світу. Тижнями вдома не з’являлись.

Їх у селі трьома мушкетерами називали. Нерозлучні були і росли і парубкували разом. А вже які хороші помічники Валі і Давиду. Дивиться і не нарадується. І сіно тобі складуть і на городі допоможуть. А Валя із Давидом між ними ніколи й різниці не робила. Добре, що достаток доволяв і одягати і взувати усіх. та й люди осторонь не стояли, хто чим міг, ти і допомагав.

Але то все в минулому. Нині Валентина геть одна. Спочатку Давида її не стало, а потім уже і Павла. Не залишив по собі нічого і нікого окрім фото свого усміхненого. Давно то було, вже й рідня у засвіти пішла, а Валентина все тут. Міряє життя кроками старечими, та все дивується, чому ніяк не відпускає її Господь до родини своєї.

А це Великдень. Освятила Паску в церкві прийшла та й сіла важко. У такі дні сум особливо щільно огортає. Десь у домах радість і щастя а у неї самота.

Аж тут, заревло, загуло щось на подвір’ї. Валентина визирнула у вікно здивовано, а тут одразу два авто. Виходять із тих машин люди їй незнайомі дістають торби, посміхаються роззираються.

— Піти сказати, що двором помилились, бо уже й торби дістають.

Вийшла а їй на зустріч два легені широкоплечі:

— Приймайте гостей, мамо Валю. А що так дивитесь? Чи синів своїх не впізнаєте?

А Валентина і слова сказати вже не годна. То ж Тимур із Богданом. Діти сусідські, які осб-ось тут босими ногами із її Павлусем бігали.

І знову загомонів, засміявся, заворушився дім Валентини. Хлопці невісток попривозили і діток своїх. Усі горнуться до баби Валі, бо ж чули про неї тільки хороше.

— Мам, Валь, ви нас пробачте. на заробітках ми все по закордонах. Якось рік за роком, рік за роком, а цьогоріч прямо сил уже не було, так за вами скучили. Ви на нас не ображайтесь, мамо. То діти, то турботи…

А Валентина сидить і лиш Бога дякує і просить, аби той день не закінчувався ніколи. Довго сиділи за столом, згадували дні минулі. І про Павлуся її і про Давида. Про витівки дитячі їхні, Валентина тільки охкала, бо ж виявляється і половини з того всього не знала.

Спати полягали далеко за північ.

Наступного дня Тимур додому поїхав а Богдан із сім’єю залишились. Сподобалось тут Богдановій дружині, тиша спокій, не рівня міській суєті. та й тітка Валя добротою своєю до себе прихилила і дітям цікаво:

— А ви не проти, якщо ми тут у вас затримаємось на тиждень другий. У нас нині не дуже спокійно, а тут тиша аж дзвенить, та й у Богдана відпустка.

Рік минув відтоді. Богдан служити пішов а його дружина із дітьми у бабусі валі живуть. Разом чекають свого Захисника і моляться за нього і кожного хто нині стоїть на захисті нашої країни.

А цей Великдень особливий. Готувались особливо ретельно, бо ж Богдан із побратимами приїхати повинен. І знову дім у бабусі Валі повен. Знову життя бурлить і навіть кіт старий помолодшав.

17,04,2023

Головна картинка ілюстративна.