fbpx
Перейти до вмісту

Навіть онук мене набрав і давай життя вчити і совісті моєї шукати. Уже б платівку змінили, чи що, бо що старше, що молодше однієї співають: “Чи ви, бабо молодшаєте? Хто вам склянку води подасть після того, що ви оце надумали зробити?”.

  • від

Навіть онук мене набрав і давай життя вчити і совісті моєї шукати. Уже б платівку змінили, чи що, бо що старше, що молодше однієї співають: “Чи ви, бабо молодшаєте? Хто вам склянку води подасть після того, що ви оце надумали зробити?”.

Усе своє життя свідоме я поклала на те, аби виростити дітей і забезпечити їх усім необхідним. Чоловіка мого не стало одразу ж після появи двійні і я залишилась одна із трьома дітьми.

Свекри мої замість допомоги почали ділити спадок і активно претендувати на свою частку у моїй квартирі. У мене під дверима були такі концерти. що й нині згадую і здригаюсь. Поки не випхала їм килими, посуд та два діжка, ті люди не заспокоїлись.

Мої батьки на той час уже були на тому світі, тож ніхто мені ні допомогти, ні підтримати не поспішав. Усе сама і сама.

Збирала порожні пляшки від кефіру, мила під’їзди і в’язала шкарпетки ночами. Часом засинала голодною, адже їжі лиш на дітей вистачало. Сусіди допомагали інколи речами для дітей, віддавали іграшки старі.

Коли діти трішки підросли я пішла працювати. Єдине місце де мене узяли був хлібокомбінат і там я пропадала по три зміни. Дітей брала з собою, добре, що начальниця була хорошою людиною ідозволяла малим спати у підсобці. От так і виживали. Втім, у ті часи багато хто ледь животів.

Уже коли старший син школу скінчив я поїхала на заробітки до Польщі. Там, уперше за останні вісімнадцять років, змогла заробити собі на нові, не з чужої стопи, а з магазину, чоботи і таке ж новеньке гарне пальто.

Коли ж і менші скінчили школу і пішли вчитись я подалась за кордон уже на зовсім. З роботою мені пощастило не одразу, довелось змінити кілька місць перш ніж знайшла ту літню сімейну пару.

Працювала я дуже важко і сама, хоч на такі роботи беруть двох людей. Я ж повинна була заробити більше грошей для своїх дітей, тож працювала одна і за двох.

Не пам’ятаю я жодного дня у своєму житті, аби от просто лежала і відпочивала. Повз мене пройшли усі шоу і серіали, адже я постійно була на роботі, або десь на підробітку. Удома сил вистачало рівно на приготування їжі і дійти до ліжка.

З двадцять років роботи за кордоном я змогла забезпечити своїх дітей власним житлом. так, не палаци придбали, однокімнатні, але кожен мав де жити і не тинявся ніхто із сім’єю по чужим закуткам.

Напевне, я б ніколи і не зважилась так кардинально життя змінити, якби не ота розмова яка відбулась під час родинних посиденьок. У Києві нині тільки донька моя і саме вона із онуками моїми прийшла до мене на гостину.

Слово за слово і Ольга якось. як про факт, говорить. що її син старший з дівчиною своєю будуть жити у мене після того, як шлюб візьмуть.

— Ти їм не заважатимеш мамо, не хвилюйся. Вони поки на роботі цілими днями, а вже як діти підуть то я тебе до себе заберу.

Звичайні ніби слова, але на мене вони справили неабияке враження. Довго я ходила тієї ночі із кутка в куток і намагалась усвідомити, що ж то я почула. Вразило те, що донька говорила просто і я для неї була ніби як дитина, чи лялька яка. Вона і не думала у мене дозволу просити, а чи спитати, чи мені буде зручно. “Ти їм не заважатимеш”

Коли ж інші діти дізнались про те, що надумала Оля зчинилась катавасія. Павло і Микола доводили, що та не має право от так розпоряджатись моїм майном:

— Ти сина туди ще й пропиши. навмисно це, так. Аби потім квартира йому відійшла. Ач яка розумна? ми все по закону робитимемо і не смій нікого туди оселити.

Вони перегиркуються а я сиджу у кутку і на мене ніхто і не поглянув. Я не існувала, лиш оці чотири стіни із бетону і металу.

Добре, що Галина, подруга моя, ще й досі у Португалії працювала. Я попросила її винайняти для мене невелику квартирку у селі поруч із містечком у якому я працювала колись. Ще під час роботи мене зачарувала та країні, її культура і клімат подобався. Тож якось одразу все і вирішила.

Дітям не стала нічого говорити, лиш коли уже угоду було проведено, зателефонувала попередити про те, що виїжджаю жити до Португалії.

Оля одразу ж попросила ключі залишити, аби син міг заїхати, а почувши, що квартиру продано оніміла.

Тепер маю що слухати. Ніхто із трьох моїх дітей не може зрозуміти з якого такого дива я вирішила продати свою квартиру. Їх глибоко вразило те, що я про них не подумала, не залишила ті квадратні метри їм у спадок.

Телефонують, запитують про те, як я буду старіти і хто мене глядітиме, адже мій вчинок їх глибоко образив:

— А без квартири я вам уже й не мама, так? Швидко ж ви діти забули усе, дуже швидко.

навіть онук і той у свої 20 запитав, хто ж судна буде виносити, коли мені прийде час злягти.

Слухаю я їх і кожне слово їхнє мені додає певності у тому, що рішення моє правильне.

Не знаю, скільки там мені ще залишилось, але я хочу нарешті пожити, як людина. Виспатись досхочу, з’їсти смачного і одягнути гарного.

Ну скажіть, хіба ж я права на це не маю?

09,11,2023

Головна картинка ілюстративна.

Позначки:

You cannot copy content of this page