З великої дружби між двома жінками, хоч скептики і не вірять у наявність такої. А вони — наче сестри, розуміли одна одну з півслова. Олена лікар, за спеціальністю, — чорнявка, характер, мов буревій. Всі рішення приймала відразу, подумала — і вже зробила, передумала — і як відтяла…
Немов відчувала, що часу в неї мало. Тамара за освітою музикант, — пшенична білявка, любила багато думати, все піддавати сумніву. Та так, що й свою половинку віднайти не змогла, залишилася старою дівкою, хоч була доброю, і гарною, і квартиру мала, і з кар’єрою все складалася… Їй би хоч трохи того норову, що у характері подруги, — гори б звернула!
Мабуть, так судилося. У одної з’явилися дітки, яких виховувала разом із чоловіком, друга жила музикою, і всім, що із нею пов’язано.
Якось Олені раптово стало зле. Обстежилася. Вердикт був невтішний: щось робити пізно. Як медик, добре знала — недовго їй лишилось. Не було ані жалю до себе, ані нарікань на весь світ, розуміла — вона мусить перетерпіти і мужньо все сприйняти. Очі наповнювалися сльозами, коли дивилася на двох діток — донечку й синочка. Як вони будуть без неї? А чоловік? Ніби й кохає, переживає, піклується. А як воно буде, коли іншу матір дітям приведе? Автоматично щось робила, ходила до останнього на роботу, іноді навіть сміялась, а думки, наче миші, гризли душу.
Якось забігла в гості співробітниця. Розповіла, що зустрічається із завідувачем відділення лікарні, він вдівець. Про ці стосунки ще ніхто не знає, вона перша. «Яка чудова жінка! От чоловікові б таку!» — промайнуло в голові, і аж сама здивувалась, як взагалі так спокійно може думати про це. Але душу десь глибоко холодив лід знання — це студило пустопорожні почуття, ревнощі, думки. Знала, що проблема прогресуватиме, хтозна, якою вона буде вже через місяць, тому вирішила не гаяти часу. Хай там що, а про дітей вона подбає. Тож стала підшукувати пару чоловікові на майбутнє.
Для початку обережно збирала інформацію про незаміжню далеку родичку. Та незабаром з’ясувала, що та вже два роки, як виїхала в Італію. Вже й італійцю синочка подарувала. Засумувала від невдачі і… несподівано аж здригнулася — Тамарка! Як могла одразу ж не подумати про неї. Спочатку здалеку, аби не злякати промінчик надії, потім конкретніше обмірковувала важке, але таке життєво важливе питання.
Заголовок, головне фото, текстові зміни – Intermarium.news.
Якось вирішила, зважилась — все, ранком подзвоню подрузі, відкриюся, все поясню, буду просити. Та враз ніби пелена впала на очі, стали ватяними руки і ноги, потьмянів білий світ…
Прокинулася вже у лiкарняній палаті. Коханий дбайливо поправив подушку: «Як ти?». Хотілося зі злістю відповісти: «Ще жива». Та… Хіба він винен? За цей час теж змарнів. Тож у відповідь лиш прошепотіла: «Приведи до мене Тамару».
— Для чого? — спитав.
— Не питай, просто приведи! — мовила.
А коли неподалік війнуло легким ароматом Тамарчиних парфумів, щось мовити вже не мала сил. Здавалося, одна мить, однісіньке слово — і хвиля розпачу вирветься назовні, море сліз поллється з очей.
Обоє дивилися на неї зачудовано. Слабкою рукою взяла Тамарину руку і поклала в чоловікову долоню…
Минуло два роки.
— Яка гарна сім’я! — захоплюється якась жінка поруч.
І я часто бачу їх — струнку біляву жінку, чорнявого чоловіка, дівчинку і хлопчину, які тримаються за їхні руки…
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news суворо заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.
Автор – Ольга ВОЛОШИН, Закарпатська область.
За матеріалами – Українське слово.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
