Я готувала котлети, які так любить мій чоловік. Звичайно, руки були забруднені фаршем. Чоловік розмовляв з мамою по мобільному, а дочка гралася ляльками.
Нашій малечі — рік і дев’ять місяців. Малятко підійшло до мене і попросилося в туалет. Я зайшла до кімнати, підійшла до чоловіка та попросила його допомогти. Зазвичай горщик стоїть у нас у кімнаті, але цього разу він був у ванній: нещодавно я помила його і залишила там для просушування. Чоловік не чув, перепитав, не відриваючись від мобільного, чим може мені допомогти. Я повторила прохання.
— Зараз допоможу, кохана, – він підвівся з дивану, взяв за руку дочку і разом з нею попрямував у ванну. В той же момент з телефону пролунав істеричний крик: — Тобі мати дзвонить, а ти не слухаєш, з ким розмовляєш. Яка неповага! Негайно повтори, що я тобі щойно сказала? Чоловікові довелося виправдовуватися, що дружина зайнята приготуванням, руки у фарші, а дівчинку треба посадити на горщик. — То що заважає цій ледарці помити руки і зробити все самій? Я ще не закінчила розмову, — динамік ревів так, що чути було, як мені здається, по всьому будинку.
Чоловік вибачився перед матір’ю та сказав, що обов’язково передзвонить. Після чого він прибрав телефон і вирушив із донькою у ванну. Я повернулася на кухню готувати далі. У цей момент задзвонив мій телефон, що лежить на кухонному столі. Дзвонила свекруха. Слухавку вирішила не брати. По-перше, треба було закінчити ліпити котлети, залишилося лише кілька штук. А по-друге, не хотілося розмовляти після того, як мене обізвали ледаркою.
Телефон одразу задзвонив у чоловіка. Неважко було здогадатися, хто це. Але й чоловік слухавку не взяв, тому що був зайнятий дочкою, допомагаючи їй провести необхідні гігієнічні процедури. Знову настала черга дзвінка на мій мобільний.
Довелося вимити руки та відповісти. — Доброго дня, Світлано Іванівно! – Як ти можеш заважати матері спілкуватися із сином? Хто ти взагалі така? З дитиною до трьох років сидить мати, це право дає держава, і ти ним користуєшся. Син сьогодні є вихідним. Чому ти смикаєш його і відволікаєш від заслуженого відпочинку?
— Ваш син такий самий батько, як і я. — Звідки я знаю, чи батько він чи ні — свекруха явно грубила. — Усього хорошого, — я зі злістю кинула телефон на стіл і поставила воду для макаронів. Телефон чоловіка очікувано задзвонив у кімнаті. Після трихвилинної тиші почувся крик чоловіка: — Мамо, що ти від мене хочеш? Не піду я до тебе, я й вдома чудово відпочиваю. Яка тобі різниця, як я проводжу вихідний, і хто у нас у сім’ї відповідає за горщики! Відстань від мене, будь ласка.
Тим часом я посолила воду, зменшила вогонь і пішла до чоловіка. — Чого ти лаєшся? – Запитала у чоловіка.
– Пробач. Там обід скоро? — з надією в голосі поцікавився чоловік. — Так, майже готовий. Потерпи трохи. Поки все готувалось, ми пішли ловити з донькою пластмасових рибок, запущених у тазик. Скільки потрібно часу, щоб дійти з третього під’їзду дому до першого? Хвилин десять, у тому числі й на збори. Але сьогодні дзвінок у двері нашої квартири пролунав за двадцять хвилин. Я вже приготувала макарони і додала олію.
– Це до тебе, без варіантів, – крикнула я чоловікові, продовжуючи ловлю рибок у тазику. Чоловік пішов відчиняти двері і незабаром пролунав його здивований вигук. – Мамо! Навіщо ти прийшла? — Сидітиму з онукою. А ти відпочивай, от і пивка принесла тобі для розслаблення. – Дякую, але я зовсім не хочу пива. – Де моя онука? Підемо з нею надвір, прогуляємося, а ти посидиш у тиші та спокої. Синку, себе треба берегти. Чоловіки зараз вразливі, навіть до пенсії багато хто не доживає.
А чому? Усі дружини, заганяють бідних чоловіків. І працювати треба, і вдома допомагати, і з дитиною сидіти. Що ж, раз дружина не дбає про тебе, це робитиму я, — пафосно закінчила свою промову свекруха. — Мамо, дитині пора їсти і спати. — Я погодую її, відпочивай, мій хлопчику. – Вона їсть самостійно, – зауважив чоловік. – Ну звичайно! З такою господаркою все доведеться робити вам самим.
— І не дожити до пенсії, – пробурчала я.
Не було нічого дивного, що я чула всю розмову. Світлана Іванівна може запросто перекричати поїзд, що проїжджає поруч. — Мамо, нам не треба допомагати. Ми чудово справляємось самі. Іди додому, – попросив чоловік. – Я хочу допомогти. А що виходить? З дому виганяєш рідну матір. Ось до чого довело тебе сімейне життя. З твого дому, до речі, виганяєш. Так звичайно. Квартира куплена разом у шлюбі, але хто я в ній? Порожнє місце.
– Мамо, йди додому. Ми розберемося самі! Далі плач, голосіння і звук вхідних дверей. Я сказала доньці, що рибкам настав час спати, вони вже втомилися. Ми вилили воду з тазика та вийшли з ванної. Дочка помчала на кухню, а я до чоловіка. Він стояв у коридорі і сумно дивився на сумку з пивом. — Обід готовий, — сказала я. — Чудово, — пожвавішав чоловік. Ми пообідали, я почала мити посуд, а чоловік вирушив укладати дитину. Незабаром обоє заснули. Я дістала пиво та пішла на кухню.
Сидячи на кухні, я попивала пиво. Воно було смачне. Хоч якась користь від свекрухи. Ми спеціально вибирали житло на іншому кінці міста, щоб бути від неї подалі. Але не тут то було. Світлана Іванівна поміняла квартиру і почала жити в нашому будинку.
Так ми зі свекрухою стали сусідами. І живемо вже дев’ятий рік. Чим вона старша, тим складніше з нею спілкуватися. Чоловікові скоро 40, я на два роки молодша. Ми дорослі люди, багато років у шлюбі. Але для свекрухи я, як і раніше, ніхто. Дуже прикро.
А пиво мені дуже сподобалося. І не ліньки ж було нашій бабусі бігати в магазин. До поліклініки сама вона дістатися не може, а тут без проблем. Ось такий парадокс.
