«Не час», – так йому сказали. Настане її хвилина – побачить. І тоді вони знову будуть разом. Цього разу навіки. Там, де зараз був він, було добре. Нічого не турбувало. Він знову був молодим, повним сил. Але без неї, без його зернинки-Катеринки, – сумно.
ВІЧНІСТЬ Кажуть, що на Різдво відчиняється Небо і душі з того світу сходять на землю.
–Йди, Олесику, вечеряти. Вже-м усе зготувала. Ох, йой, день той швидко пролетів, але видиш, усе встигла до зірки, не барилася. Йди, рідний, удвох повечеряємо, бо діти, певно, нинька не приїдуть. Дивися, як то мете. Давно такого морозу на Різдво не було. Ще як за молодості, памֹ’ятаєш? Ох-хох, коли ж то було? Коли ж та молодість була? – тихі слова самі мимоволі злетіли з поморщених, як сушені яблука, вуст. пише газета Життя
Стара Катерина поклала макітру з кутею на стіл, провела рукою по ще її дівоцькій скатертині, яку сама собі в придане вишивала, оглянула хату. В печі пеклись голубці, пахнув і борщ, і юшка грибна. Великий полумисок пампухів грів боки на припічку, вареники чекали своєї черги, виставляючи свої блискучі від олії боки з миски. За вікном гуло-мело. Прислухалась. Ні, не їдуть. Та й куди їм у таку погоду – з дітьми? Зітхнула, відійшла від вікна і запалила свічку. Вимкнула світло, опустилася навколішки:
– Отче наш, же єси на небесах… –губи шепотіли молитву, а очі не до ікони, а до портрета, що біля неї висить, спрямовані. Олесик там її… Коханий Олесик, який залишив її саму, а сам пішов у сиру землю. Он штири місяці й минуло вже, а ніяк не звикне без нього жити. Так і норовить кликати в пустку чи визирнути у вікно знайому постать, забувшись на хвилину, що нема. Ось і тепер надворі Святвечір, а й дідуха нікому занести до хати і кутю поблагословити. Нема з ким сісти за стіл святковий, із ким молитву промовити. Діти в місті живуть, завжди приїжджають, але цьогоріч, певно, не приїдуть – чи ж дістануться до села глухого за такої погоди?
Проказала абияк завчені слова – чи не вперше в житті не від серця, не від душі говорила, сіла за стіл навпроти портрета. Вкинула собі в миску ложку куті, ще трохи поклала в іншу:
– Поблагослови, Боже! –взялась їсти, а воно ніц не лізе. А треба ж, треба всього скуштувати! Як Господь велів. Негоже вечерею святою гидувати. От якби Олесь був. Він кутю любив. І вареники, які вона зліпила.
Поглянула на портрет:
–Що ж ти, Олесику, не їж нічого? Ти ж святвечірнє любив. Іди ж, голубе, сядь зі мною, бо самій щось нічого не їсться. Що ж ти не діждався цієї днини? Разом би вечеряли собі, вкупочці. Скільки ж літ і вдвох були, і з діточками – а саму ж не залишав ніколи! А пам’ятаєш, наш перший Святий вечір? Ти так пишався тоді, що вже сам собі господар, що сам кутю хрестиш, сам дідуха заносиш. Пам’ятаєш, якої я куті тоді соленої наварила? Молодою була, зеленою, двічі посолила в поспіху. А ти ж казав: смачнішої не куштував! І як я на ніч іще одну в піч ставила, бо ж на Різдво мама твоя мали прийти, то же-б мене на все село ославила. І ти тоді ніц не сказав їй, не видав мого сорому, тихо ту кутю солену худобі вранці згодував. А згадай-но, як Василько з’явився! Першого Святвечора ти ще живіт мій цілував, припрошуючи сина (звідки ж ти знав, що там син?!) до вечері, а вже другого ми втрьох були. Знаєш, я ж тобі тоді й не подякувала, що ти всеньку вечерю майже й зготував, бо я слаба була. Ох, пам’ятаєш, як сусіди тоді воркотіли, що я чоловіка спідницею припнула і до печі приставила? А ти ж не дивився на них, не слухав нікого. Своє робив. А пам’ятаєш ту сорочку вишивану, що корова наче зжувала? Грішила я на худобу, грішила.То не Зорка зі шнурка стягнула, а я порвала, лиш соромилась розповісти тобі, думала, що сердитимишся.
Спогади, як сніг отой лапатий надворі, кружляли кімнатою, зависали в повітрі й далі, відпущені і прощені, осідали візерунками на вікнах. Катерина забула, що треба їсти, все говорила-говорила до портрета, мов до живого, все затаєне, несказане лляла із серця. Плакала, сміялась. Свічка тихенько горіла, кланяючись у такт її диханню. На стінах скакали в ритуальному танці тіні, а, змучившись, тулились у кутах, як сиротята.
Він сидів на лаві і слухав її мову, звично заклавши руки. О, так, він усе пам’ятав! Часом усміхався у вуса, часом пускав скупу сльозу і крадькома змахував долонею, хоча міг би й не соромитися своїх сліз: і так вона не могла їх бачити. Та і його самого – теж. «Не час», – так йому сказали. Настане її хвилина – побачить. І тоді вони знову будуть разом. Цього разу навіки. Там, де зараз був він, було добре. Нічого не турбувало. Він знову був молодим, повним сил. Але без неї, без його зернинки-Катеринки, – сумно. Не вистачало її щебету, що й на старості не втратив дзвінкості, її тихого усміху, її тепла. Не вистачало її. Він тужив. Крадькома, як хлопчисько, зазирав у всі щілини, тільки б одним оком побачити. Ловив вітер, що летів від їхньої хати, щоб бодай на мить вдихнути знайомі серцю запахи, почути її сміх, слова.
Цієї ночі йому нарешті відчинили двері. Та всім – відчинили. Сказали, що покличуть до вечері – можна йти, бути поруч із рідними. Не покличуть, то. То можна посидіти он там, на лаві біля дверей і лиш здалеку поспостерігати, як родина вечеряє, забувши тих, хто ще зовсім недавно був поруч. Краєм ока бачив – багацько таких назбиралось, які сиділи похнюпившись і тільки сумними поглядами проводжали тих щасливців, яких кликали на землю. Він лиш почув тихе:
–Олесику. – І вже летів стрімголов до рідної, теплої– його. Додому.
Як же хотілось торкнутись її. Як же хотілось порозмовляти з нею. Не чула. Не бачила. Але він був щасливим – просто бути поруч. Бачити її. Торкатись кожної її зморшки, гладити сиве, але все ще запашне волосся, яке пахне ромашкою і любистком. Вродлива. Яка ж вона вродлива.
Сидів, дивився на неї і благав час, щоби стишив свій плин, щоб бодай цієї ночі побути поруч. Дивна річ – усе життя жити разом і не цінувати її присутності так, як після закінчення земного існування. Дивився на свічку, що плакала на столі, слухав Катрину мову і плакав, уже не витираючи сліз.
– Олесику. Ти плачеш? – аж здригнувся від того, що голос прозвучав зовсім поруч. Підняв очі – і зустрівся поглядом із Катериною. Вона стояла біля лави і дивилась на нього. Тоді піднесла руку і торкнулась його обличчя. – Я знала, що ти прийдеш!
– Ти мене бачиш? – кинув поглядом за стіл і все зрозумів. Обійняв міцно-міцно, провів рукою по волоссі. Встав. – Ходімо, голубко, я так сумував за тобою.
–Ходім. Куди скажеш. –усміхнулась і взяла його за руку.
– Мамо, мамо, ми приїхали! То нічого, що ми пізно? Бо з тією погодою, – рипнули сінешні двері, і мороз влетів у теплу хату, – Мамо! МАМО!!! Василю, чого ти стоїш? Викликай «швидку»! Юлю, не пускай дітей до хати! Мамо!
– Оленко, тут «швидка» вже не допоможе.
– Василю, викликай!!! Мамо!!!
Вони стояли обійнявшись на порозі хати. З жалем дивились, як донька ридала біля матері, невістка і зять заспокоювали в машині дітей. Переживуть. Усе вони переживуть.
Йшли заметеним шляхом, узявшись за руки. Вітер тут же за ними замітав сліди. Позаду залишалось село, плач, синьо-червоне миготіння «швидкої». Попереду щокроку ближче блимали зірки.
Попереду починалась вічність.
Таня Боярчук
Текст редаговано – intermarium.news
