— Ти серйозно, Інко? Ти зекономила на власних дітях, аби купити це… — він махнув у повітрі зім’ятою папкою, — цей безглуздий санаторій? Я не жебрак!

— Це не подачка, тату, а подарунок. На 14 днів, усе включено. Ти ж сам казав, що спина ниє і тиск скаче.

— Подарунок? Подарунок — це коли я прошу. А ти що, мене зі свого дому видворяєш? На 2 тижні? У той Хмель… як його?

— Хмільник. Тобі ж лікар радив. Ми з Мироном вирахували розклад, знайшли знижку, щоб не влізти в борги. Я витисла з бюджету все, щоб.

— Ото й витисла! На дітей обмеження, а старому діду — курорт. Дякую, доню невістко. Я б сам щось краще знайшов без ваших оцих поступок.

— Тату, глянь що тебе чекає. Тобі потрібно оздоровитись, ну!

— Не даси ти мені спокою. Я нікуди не поїду. І крапка.

Він кинув путівку, як сміття, і відвернувся до вікна. А я стояла в коридорі з пакетом документів, і в голові глухо дзвеніло: «Подарунок — це коли я прошу».

Мене звати Інка. Якщо чесно, ніхто мене так у паспорті не записував, але цього варіанту свого імені я тримаюся як броні: коротко, чітко і без півтонів, як мої списки покупок і сімейні бюджети. Я з тих, хто любить все рахувати. Н

Коли ми з Мироном планували осінь, місяць за місяцем скидали в конверт «Здоров’я тата — 2025». Наші діти, Ліна і Тарас, жартували, що в нас «проєктний підхід до життя»: кольорові наліпки на холодильнику, нагадування на телефоні, графік прасування і навіть мій святковий медовик зі строгим відмірюванням кожного грама.

Цього разу ми приберегли 19 000 грн за пів року і ще добили премією Мирона — 8 300 грн. Вийшло достатньо, щоб придбати татові щось гідне, а не путівку «де-небудь».

Проблема була не в грошах, як ви вже здогадалися. Проблема — у татові. Свекор мій, Олександр Петрович, людина з міцним характером, як він сам каже.

А я б назвала це «характер, який дзвенить, як ложка об склянку». У ньому легко читались упертість і гордість. Плюс дивна звичка — будь-яку вдячність перевертати догори дриґом, ніби шукає прихований цінник.

«Ніби ми хочемо його відправити подалі», — пояснювала я собі в перший вечір після тієї сцени. Він уявляє вигнання там, де ми просто розрахували: профілактика, нові знайомства, зміна картинок перед очима.

Людині, що залишилася вдовцем, інколи потрібен поштовх, аби витягти себе в люди. Я не філософ, але знаю: сидіння в кухні з одним і тим же радіо добром не закінчується.

Я хочу розповісти історію, яка розтягнулася на кілька місяців. Так, я купила путівку свекру. Так, ми економили на своїх дрібних радощах — відклали ремонт вітальні, замість керамічної плити купили простішу. Я пекла булочки з корицею, бо діти просили, а собі дозволяла каву лише вдома — ніяких кав’ярень. Але гроші — не головне, коли розмова про гідність і вдячність. Головне — як ми одне одного чуємо.

Тато жив з нами другий рік. Ми підселили його після того, як в будинку, де він сам мешкав, прорвало трубу, і на ремонт потрібні були кошти, яких не назбираєш просто так. «Перечекаєш у нас», — сказала я. І відтоді «перечекати» стало станом без терміну придатності.

Я не нарікала. Вранці він поливав квіти в дворі, інколи підрізав сад, що у нас все одно більше для душі, ніж для врожаю. З дітьми шерехів не мав: Тарасу допомагав шліфувати дерев’яні моделі, які син виготовляв у гуртку, Ліні — розводив фарби до її акварелей. Вечорами, щоправда, з кухні було чути його м’яке буркотіння на телебачення — все не так, всі не ті, а колись. От колись.

Мирон умів пропускати повз вуха. А мене зачіпало. Не те щоби я була ідеальна, але якщо щось мене вчить життя з двома дітьми і кредитом, то це: або дякуєш за те, що дають, або тихо відмовляєшся. І ще, будь ласка, не міряй чужі витрати лінійкою заздрісних припущень.

Тож коли я знайшла санаторій із нормальною медициною, не совдепівськими коридорами, а світлими палатами, із програмою реабілітації для спини — я зраділа.

Після «я нікуди не поїду» ми перестали говорити на кілька годин. Діти, відчувши напругу, тихцем сховалися в кімнатах. Мирон вийшов до двору, привів у порядок лавку. А я сіла в коридорі, обійняла пакет із документами і дихала глибоко, щоб не вигукнути першого, що прийде в голову.

Минуло два дні. Тато не підіймав тему. Я вже майже змирилася, що потім проситиму менеджера повернути кошти, коли Мирон сказав:

— Піду прогуляюся з ним до ринку. Там якраз продавчиня яблук, з якою він любить торгуватися. Поговорю по дорозі.

Повернулися вони за годину. Я стояла біля плити, олія шипіло в сковорідці, де прискорено смажилися деруни — наш сімейний антидепресант. Мирон зазирнув до кухні і підморгнув: «Працює».

Тато сів за стіл, поклав пакет з яблуками і, не дивлячись на мене, буркнув:

— Я поїду. Але тільки на 7 днів, аби ви ото гроші намарне не викинули і не дивились потім на мене вовком.

— Добре. Гарна ідея», — відповіла я тихо, хоча всередині мене спалахнув феєрверк полегшення. — Я спробую змінити бронювання.

Здавалося б, хепі-енд. Але ви ж знали з перших рядків, що все не так просто.

Виїхав він у неділю о 08:05. Я поклала в сумку термос з узваром, книжку детективів і їжу на дорогу. На пероні тато він ввесь час скаржився і на холод і на те, що надто рано і на все своє життя, а винною була я.

Не встиг вагон зникнути, як за годину задзвонив телефон.

— Інко, ти мене чуєш? Тут чай дорогезний.

— Тату, не бери  у тебе ж термос.

— У термосі узвар, а я чаю хочу. І взагалі — вагон холодний. Мені б ковдру.

— Попроси провідницю, вони видають.

— Видають, але хіба я студент? Я не проситиму.

Увечері знову дзвінок:

— Заселили. Коридор довгий, як у лікарні. Чому номер не з видом на парк? У буклеті дерева були.

— Тату, як присвоять. Головне, щоб ліжко зручне, так?

— Ліжко — незручне узагалі. Я, звісно, не принц, але спина відчула.

Другого дня — зранку:

— Розклад процедур незручний. Перша — о 07:30, хто так планує? Сусід у номері хропе. У їдальні каші — як для немовлят. Мені б м’ясо.

— тато, ти поїхав оздоровитись, значить так треба. Звернись до когось, можливо можна щось змінити.

— Не хочу з ними говорити. Це ви з ними говоріть. Ви ж платили

.Я дихала й робила чай. Думала, що це перший день, зате потім. Потім було «потім» — кожного дня по три-чотири звернення.

— Медсестра занадто молода, не викликає довіри.

— Сусід човгає тапцями по підлозі.

— Сосни шумлять.

— Дзеркало мале.

Я намагалася перекладати в конструктив:

— тато, поговори із сусідом. Тато, звернись до персоналу, тату ходи на процедури.

Та кожного разу відповідь була однакова:

— Не хочу просити. Я не жебрак.

На четвертий день під вечір пролунав дзвінок і МЕСЕДЖ CAPS’ом:

— «Я ЇДУ ДОДОМУ. КВИТОК КУПИВ. п’ятниця — ПРИБУТТЯ 20:15».

Застигла я з ложкою в руці (ну гаразд, майже застигла — перехопила дух і перемішала соус до кінця). Потім передзвонила:

— Тату, що трапилося?

— Мені тут не раді. На масажі музика тихо грає, на сніданку — розкладка не та, що в буклеті, у коридорі пахне хімією. Я не хочу тут сидіти. Ви мене не любите — інакше б не запроторили сюди.

— Дочекайся до кінця тижня. Ми ж оплатили 7 днів.

— Гроші — не проблема. Проблема — ставлення.

— Хто як до тебе поставився?

— Всі. Вони всі зайняті. І ще ти дзвониш з порадами — ніби я дитина. Я поїду.

В п’ятницю ми зустріли його з валізою та кепським настроєм. На пероні він виглядав втомленим і трохи розгубленим. Я простягнула руку взяти валізу — він відсмикнув і пішов попереду.

Удома він сів за стіл ображено поча:

— Отже. Висновок. На мені зекономили. Мені дали найдешевший корпус, найслабші процедури і найсухішу кашу. Я не прошу подаяння. Я не поїхав добувати свій термін — бо я не засуджений, а підопічний вашого експерименту. Не треба зі мною так.

Мирон обперся на стіну, мов би нічого не відбувається, і дав мені «право першої відповіді». Я поставила чайник і, поки він шумів, сказала:

— Тату, ми обирали серед десятків варіантів. Там є квитанції. Якщо тобі було незручно — треба було підійти на рецепцію, вони там саме для цього.

— Я дорослий чоловік. Я не буду до них бігати. Мені має бути добре без зайвих рухів.

— Добре буває там, де кажеш, що саме не так. І так, це неприємно — але це працює.

— А чому я маю виправляти те, що ви купили?

— Бо світ не ідеальний. І ми теж. Можемо зробити краще наступного разу, якщо будемо знати конкретику. Де болить? Що не спрацювало? Що саме образило?

Він ходив кімнатою. Потім сів.

—  Ніби мене перевели в режим “вдячного пенсіонера”: сиди, мовчи, користуйся. Я не люблю бути залежним. І коли власний син економить на батькові, це видно і відчутно. Чи думали я буду дякувати як жебрак якийсь.

Він грюкнув дверима і пішов у свою кімнату. А ми з чоловіком ще довго сиділи одне напроти одного абсолютно не розуміючи у чому власне наша провина і що ж ми зробии не так.

Грошей шкода. Економили на всьому а замість вдячності от таке. Може хто пояснить, як це все розуміти?

Головна кратинка ілюстративна.