Не думала й не гадала, що моя мрія здійсниться – почав на мене Віктор погляди кидати. Ще б пак, я гарно виглядаю.

Моє дитинство проходило в дев’яності, де символом були светри-бойси про які я мріяла. Особливо про такий, як у Іринки, білий з ґудзиками і написом. Звичайно, що з таким светром можна й перед хлопцями пройтися і почуватися королевою.

У мене такого не було. Та нічого в мене тоді не було такого, як і Іринки, особливо Віктора, який вже викликав її на дорогу посидіти на ковбанах.

Я любила Віктора чомусь так сильно, що не могла собі пояснити, чому так? Навколо було багато гарних хлопців, а мені наче все затьмарилося, бо він перед очима. На мене він уваги не звертав, адже що на мене було дивитися – мама сукню перешила і мені на випускний дала, а у Іринки було наче в принеси – з фетром.

І я вирішила, що як стану багатою, буду гарно одягатися, то він мене помітить. Пішла в училище, а звідти поїхала на заробітки – шити за кордон одяг. Платили непогано і я вирішила, що маю не лише гарно виглядати. Але й маю мати гарну хату та машину, приїхати під ворота Віті на машині і викликати його погуляти в ресторан.

Отаку були в мене молодої мрії. Але їм судилося дуже змінитися, бо Вітя і Ірина одружилися та зажили в селі, нажили дітей двох. Розбивати родину соромно, тому я вирішила теж поки переключитися на когось іншого.

Йшов час, у мене й хата гарна вже є, машина, сама я тримаюся добре, хоч вже й сорок чотири роки, правда, дітей немає, чомусь не склалося.

Мені пишуть переважно іноземці, які вже мене кохають, але от треба грошей для переїзду.

Далі я вернулася додому, бо вже батьки мої старенькі і треба їм допомагати.

Не думала й не гадала, що моя мрія здійсниться – почав на мене Віктор погляди кидати. Ще б пак, я гарно виглядаю.

Його Ірина як поїхала в Італію, то вже роки не приїжджає, а він по селі ходить та комусь ремонти робить, а так то в чарку заглядає.

А мені наче й не видно, що він вже аж ніс червоний має, перед очима все той мій коханий Вітя з дев’яностих. Який носив на плечі магнітофон, під який ми танцювали за селом.

Вийшла я ввечері в магазин, щось треба було прикупити. Аж тут Вітя йде, дивиться на мене так, що мені аж ноги терпнуть від щастя.

І каже мені слова, а я не чую, бо наче вуха заклало.

– Що ти кажеш?, – перепитую.

– Пригости мене, кажу, – повторює чоловік.

А далі наче магію рукою зняло, все побачила і від одягу неохайного, до волосся злиплого. Слова не могла вимовити, швиденько купила, що треба і просто втекла.

Скільки років мріяти про такого? Як я могла? Не маю ні дітей, ні чоловіка, тільки матеріальне і то з собою не заберу. А тепер навіть минулого у мене нема, нема мрії, все перекреслене.

Мама побачила, що зі мною щось не те, випитувалася, але що я можу їй сказати? Що вона завжди була права, а я не хотіла її слухати? Давно все треба було викинути з голови, але всі мудрі заднім числом.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page