Не думала я ідучи під вінець наскільки великим життєвим уроком буде мені той шлюб. Наскільки ж я була щасливою стоячи перед вівтарем, настільки ж рада була отримати свідоцтво про розлучення.
Хоч між цими датами різниця у три роки була, та я вже встигла посивіти, так мені було добре у тому “замужі”. Ікому сказати – чоловік у мене ідеальний. свекруха прекрасна. Здавалось тільки мріяти про таке заміжжя.
Але то лиш “здавалось” бо тікала я від свого Андрія гублячи капці. От послухайте, як усе було.
Коли я познайомилася з Андрієм, мені здавалося, що знайшла свою половинку. Він був втіленням мого чоловічого ідеалу: ввічливий, трудящий, турботливий. Ми швидко знайшли спільну мову, і через рік після знайомства одружилися. Здавалося, я живу в казці.
Перший рік нашого шлюбу був сповнений любові та щастя. Ми орендували невеличку квартиру, повнились мріями та планами на майбутнє.
Андрій був дуже уважним і завжди намагався робити мене щасливою. Але потроху я почала помічати одну особливість: гарні заробітки мого чоловіка геть не мали ніякого відношення до якості нашого із ним життя.
Я знала, що мама Андрія виростила його сама. Її чоловік покинув сім’ю, коли Андрій був ще дитиною, і з того часу вона робила все, щоб дати йому найкраще.
Анна Дмитрівна відмовляла собі в усьому, аби Андрій міг отримати гарну освіту. Він часто розповідав, як мама працювала на кількох роботах, економила кожну копійку і ніколи не скаржилася. Саме тому, коли Андрій почав працювати, то вважав своїм обов’язком віддячити їй.
Спершу я захоплювалася його ставленням до мами. Він регулярно відвідував її, допомагав з господарством і купував різні подарунки.
Але з часом я почала помічати, що всі наші спільні фінанси йдуть на те аби чоловік “віддячив” своїй мамі. З кожної зарплати Андрій купував щось дороге: телевізор, нову пральну машину, меблі.
Я не заперечувала, що мама потребувала підтримки, але не в таких же об’ємах і кількостях. Ми теж мали витрати: оренда квартири, харчування, плани на майбутнє. Однак про спільні заощадження не йшлося, адже гроші завжди йшли на потреби свекрухи.
Я почала говорити з Андрієм про це. Просила, щоб він більш розумно розподіляв гроші, враховуючи й наші потреби. Але Андрій був непохитний.
Мій чоловік мов заведений казав, що довіку залишиться в боргу перед мамою і мусить забезпечити її так, як вона забезпечувала його. Я пояснювала, що ми – сім’я, і маємо будувати своє життя разом. Проте він ніби не чув. Мама завжди була на першому місці.
Одного дня, коли я попросила Андрія відкласти частину зарплати на ремонт сантехніки у нашій квартирі, він лише знизав плечима.
Виявилось, що він купив мамі новий холодильник, бо старий, на його думку, вже не відповідав її потребам. Я мовчала, але всередині мене все кипіло.
Я бачила, як наші фінанси витікають із рук, а наші з Андрієм потреби залишаються на мою зарплатню. Це почало мене діставати і я вирішила говорити із чоловіком його ж мовою.
Наступного місяця я не порадившись із чоловіком придбала для своєї мами генератор. От так просто узяла і всі свої гроші витратила на таку необхідну батькам річ.
Чоловіку не казала нічого, точно так, як він ніколи зі мною не обговорював покупки для своєї мами. Коли ж підійшло 15 число і господиня квартир зателефонувала Андрієві запитати, де гроші за оренду, адже ми ще тринадцятого повинні були їх внести, той поглянув на мене здивовано.
— Аню, а ти дивилась уважно на яку картку гроші кидала? – запитав у мене, – Ольга Петрівна каже, що їй не надходили гроші. Скинь їй скріншот переказу.
— Якого переказу? – роблю великі очі, – В цьому місяці я не платила за квартиру, мамі придбала генератор. Так що скинь ти, в тебе з зарплатня сьогодні.
Той кліпає мовчки, а потім почина щось про незаплановані витрати і те, що замовив для мами кухню нову і ще два місяці на мілині.
— А чого ти не сказала нічого? – дивиться на мене, – Ну якось несерйозно так.
— Ага, про меблі серйозно. А про генератор ні? Цього місяця ти зі своєї оренду сплачуєш, вибачай.
Три дні Андрій ходив насупленим, а потім раптом видає:
— Ми до кінця місяця з’їхати повинні. Господиня не згодна чекати грошей, адже ми й так платимо менше ринкової вартості.
Зрештою ми так ні дочого і не дійшли. Ту квартиру орендувала моя подруга, яка щойно розлучилась із чоловіком, тож мені наіть переїжджати не довелось – залишилась там же.
Андрій переїхав у гуртожиток до друга, а вже за пів року ми й розлучились. Шукати грошей на оренду спільної квартири він не став. Бачте, йому потрібно було оплатити мамі кухню за сто тисяч, тож інших витрат він перекрити не міг.
Цікаво, він хоч колись зможе “віддати” той борг матері своїй. Чи до скону буде її балувати? Такі люди змінюються?
Головна картинка ілюстративна.
