Я можу лиш розказати і чекати поради від чужих людей, бо виносити то все на верх у родині – то не мати вже потім життя ні мені, ні синові.
Отож, живемо ми в великому селищі. Але люди один одного знають і нічого від них не сховаєш.
Чула я про свою майбутню невістку не дуже добре, але думала, що то все плітки, а раз син хоче женитися – то хай, бо не мають батьки лізти в душу до дітей. Я так собі думала і не перераджувала дитину свою. Якби я знала, що то буде творити сваха…
Ой, все не перекажеш, але загалом, вони себе вели, ніби взяли мого сина з бідної родини і він тепер у них буде наймитувати. Як кажуть, приймак – ніяк.
Не скажу, що ми дуже заможні, але такі собі, середнячки. І господарку тримаємо, ще на роботі обоє, бо до пенсії десять років. Я на базар їду двічі в тиждень аби продати молоко, сир та сметану, маю й зелень… Вся в господарці і ще й в медпункті прибираю.
Так от, пішов він туди приймаком, а там тесть був колись бригадиром, то вибудував велику хату, а потім так дурив бригаду, що всі від нього пішли геть і він тепер сам їздить на роботу, відповідно, грошей менше і те все таке стоїть розкидане безладно.
Мій Василько хлопець роботящий і почав то все шпаклювати та фарбувати аби мати, де жити з жінкою. Але ні – приїхав тесть і сказав, що без нього тут немає бути жодного цвяшка забито, бо господар тут він.
Звичайно, що хлопця це заділо, але промовчав. Вирішив собі квартиру купити та почав їздити на роботу і ніби його жінка його підтримувала, але далі сталася дитина – і вже по грошах.
Ось тут все і почалося.
Виявляється, ми мали привезти дитині коляску за 20 тисяч, бо таке собі невістка придумала на хрестини. Я тоді Василеві казала:
– Сину, як ти хочеш хати, то най буде коляска Марисі, що у ній вона дітей возила і що їй бракує? Її діти возилися і бог їх любить, і твоєму малому стане.
Але син при мені покивав головою, а потім пішов і купив коляску, ніби від нас, бо дуже вже його теща та дружина їли, що така бідна родина, що подарунка людського не було.
За коляскою мала бути нова колиска, далі все новеньке з одягу, хоч моя старша Марися має трирічного сина і все подавала з дитини Василевій жінці, але ні – то в мішок чи спалили, вже не знаю, але дитина в новенькому.
– Чого має мій Назарчик за кимось доношувати. Він що тата не має?, – отак мені невістка в очі казала.
Чи вам казати, що ті гроші, які мій син планував за квартиру внесок робити, лиш пшикнули? Поїхав він знову на роботу, але й знову все в прірву – дитині річній мають бути іграшки та горщик з музикою, та планшет та пів хати забавок.
Я на то спокійно не могла дивитися, як мій син в тридцять вже сивіє, а її розпасає на забаганки.
– Віро, ти розумієш, якщо будете так жити н широку ногу, то квартири вам не бачити?, – так я їй сказала.
– А мені і коло мами добре, вона не така скупа як ви. Чи ви думаєте все з собою на той світ забрати та жмете і складаєте?, – мені аж п’яти стерпли!
Люди добрі, на іменини в дитини пів весілля, а то все гроші! Я люблю свого онучка і ніколи з порожніми руками не приходжу, але мої іграшки відсувають подалі, бо китайські, а треба брати фірмові, бо вони сертифіковані і не шкідливі для дитини.
Мене аж пече всередині!
Якось прийшов Василь і каже, що там жити не може і чи не могли б вони пожити у нас. Не знаю, що там точно сталося, але посварилася вже Віра з матір’ю на грошах. Сваха заявила, що не буде годувати мого Василя, бо той гроші в хату не приносить. Тут вже Василь сказав, що або він, або її мати.
А я вже теж не хочу таку розпещену невістку брати до хати аби мені їла кожен день нерви.
Отак маю вдало ожененого сина і не бачу на то ради.
Фото Ярослава Романюка.
