В п’ятдесят років я втратила все, буквально все і залишилася на вулиці, без житла, заощаджень, доньки. З одягу була лише одна валіза, бо не було за що орендувати квартиру навіть.
Життя моє було схоже на казку – чудовий чоловік, який нас усім забезпечував, я ніде не працювала і лише те й робила, що стежила за модними тенденціями і вихованням доньки. Вона у мене танцювала і я возила її на різноманітні конкурси, змагання і тренування. Вона росла у мене дуже гарною, хоч і розпещеною дитиною. Я не вважала, що це погано, бо вродлива жінка має знати собі ціну, щоб потім не опинитися в скрутному становищі з чоловіком, який не здатен забезпечити родину.
З чоловіком у нас була повна гармонія, я не мала причин для підозр і ми були ідеальною парою. Все рухнуло, як і буває, в один момент – Вадиму давали дуже мало шансів, але ми не здавалися.
Я продала наш заміський будинок, коштовності, машини, частину бізнесу, витралила всі заощадження, але чоловіка не вдалося врятувати. Я була готова продати й квартиру, але Вадим сказав:
– Оксано, досить, де ви будете з Альбіною жити? Сама бачиш, що вже все.
Далі на кошти друзів, дуже нечисленних, бо більша частина просто відпала, я справила панахиду і поставила чоловікові відповідний пам’ятник.
Донька якраз вчилася і треба було їй оплачувати навчання, тому я пішла працювати в офіс до чоловіка, проте тримали мене там не довго.
– Оксано, я розумію, що в тебе скрута і так далі, але ти не компетентна, – сказав партнер і найкращий друг Вадима, – В мене тут не благодійність.
Пішла продавати одяг в магазин, бо хоч це мені добре вдавалося, адже я роки ходила в модних брендах і вміло все поєднувала. Проте, цієї зарплатні мало на що вистачало, адже Альбіна була в дуже престижному вузі і оплата була високою, а ще вона хотіла відповідно виглядати. Казала, що як я її не можу прогодувати, то навіщо взагалі на світ приводила.
– Доню, тобі вже двадцять, ти теж можеш працювати! Бачиш, що я не можу це вирішити!
– Я маю розносити їжу? Ти для цього мене на світ приводила?
Неможливо було з нею порозумітися, а далі вона вискочила заміж і привела до нас зятя.
Артур виглядав доволі заможним хлопцем, а у нас теж, знаєте, чотирикімнатна квартира в історичному центрі міста, високі стелі і ліпнина. Стали молоді у нас жити і якось мені навіть стало легше. Але щастя тривало не довго, бо молоді вирішили, що я їй заважаю і вони мають жити окремо:
– Мамо, давай продамо цю квартиру і купимо дві!, – лащилася до мене донька.
І я погодилася, бо варто позбутися однієї дорогої речі, як вже все інше просто не рахуєш, та й важко мені було жити в квартирі, де я була така щаслива тепер, коли все пішло шкереберть.
Продала я квартиру і гроші були вдома, адже домовилися, що виїдемо через тиждень, проте ні доньки, ні зятя не було вдома, як і їхніх речей.
Вони просто взяли гроші і поїхали світами. Телефон донька відключила і отак я опинилася на вулиці в п’ятдесят років.
Чула, що в Європі можна заробити за кілька років на власне житло, тому туди й подалася.
Вирішила, що у мене має бути мрія, щоб я остаточно не впала з сил і такою мрією я собі визначила – викупити наш заміський будинок. Десять років я працювала на чужині і складала копійку до копійки та чекала, от була певна, що нові власники захочуть його продати і так і сталося. Я їх ще раніше попередила, що в разі чого, то я викуплю будинок і вони мені написали.
Я вернулася додому, в свій дім. Це було щастя і радість, моя велика перемога над усім – долею, обставинами, донькою з зятем і безсиллям.
І ось тепер донька прийшла до мене на поріг з онуками, це діти не першого чоловіка. а ще від якихось, вона їх не може забезпечити і просить її пустити жити.
Я знаю, що не треба таким людям довіряти, але ж онуки, вони тут ні до чого. Пробачити їй заради них?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота