Тепер приїхала в наше село, хоч би й наступні п’ятдесят років сюди ні ногою, але час такий, що треба думати чи перезимую в місті. І так співпало, що зустріла давню подругу, ледве впізнала в ній ту тоненьку і веселу дівчину. Ні, усмішка якраз не сходила з її лиця і вона мене впізнала перша:
– Валю! Скільки літ! Я тебе одразу впізнала!
Ну, розцілувалися, як годиться, похвалилися чоловіками і дітьми, і вже б розходитися, як вона мене й за живе:
– А казала ти, що в наше село ні ногою! А дивися, як доля повернулася! Ти ж пам’ятаєш, що ти мені говорила на прощання?
Я ледве пригадала нашу розмову. Пам’ятаю точно, що відговорювала її виходити заміж за Михайла, бо хотіла аби ми з подругою пішли вчитися в місто, адже разом ми могли б звернути гори. А вона затялася, що її Михайло в селі має роботу, то й вона буде тут.
– Валю, я піду вчитися в кулінарне, а там і в школі працюватиму, дітей тут будемо ростити. Я ж люблю наше село, що мені ж ще треба?
– Ольго! А одяг гарний, а гулянки, а кіно, а туфлі на височенних підборах? Та ти такого собі хлопця знайдеш в місті і буде відпочивати на морях, а не на грядках! Що твій Михайло може тобі дати?
– Він мене любить і квіти мені дарує, – опустила очі подруга.
– Квіти? Оце подвиг – нарвати квіти біля дороги і тобі всунути! Та отямся!
Подруга не хотіла мене слухати, тому я не пішла до неї на весілля. Не тому, що якось образилася, просто я пішла на концерт відомої групи і там було набагато краще, ніж у подруги на весіллі.
Я також вийшла заміж, не за багача, але за міського хлопця. Гроші у нас не те, щоб водилися, але на дві зарплати могли добре жити і ще й відкладали на квартиру. Далі взяли позику і потім добряче в голову шкрябалися аби віддати. Дітей вивчили і тепер вони вже самостійні. Тепер от прагну одного – просто спокійно прийти додому і відпочити без цього усього, що нас тепер оточує. От і все життя.
– Не думаю, що далеко від тебе втекла, – кажу я їй на її питання, – Так само вийшла заміж не за олігарха і якось живу.
– Це добре, але ходи до мене на каву, – каже подруга, – і я тобі теж похвалюся своїм…
Будинок у неї не те, щоб новий, видно, що ремонт йде вже не один рік, але вона мене повела в садок.
– Ось тут мій квітник, я дуже люблю біля нього посидіти з горнятком кави чи чаю… Дивлюся на цю красу і розумію, що не все в людях втрачено, раз ми змогли вивести такі гарні сорти квітів, не забули, що таке ті квіти дарувати і знати, що ми любимо і нас люблять.
– Ого, а ти й закрутила!
– А що? Вже від тих новин та серіалів голова обертом, а тут я собі сяду в спокої та й думаю. Про чоловіка і дітей, про онуків і де вони будуть жити… Добре. Що ти вернулася і ми будемо частіше милуватися спокоєм.
Я дивлюся на подругу і розумію, що вона щаслива. Як? Як в цьому всьому можна бути щасливим – лавка обдерта, хата не помальована, діти її в училищі вчаться, чоловік ще той опецьок, вона на десять років виглядає старшою, а вона сьорбає каву та на квіти дивиться! І ще б на якісь сортові лілії чи троянди, а то на півонії! Деякі люди просто невипавні!
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
