В дитинстві Миколка був спокійною дитиною. Любив рибалити, плавати і ходити в ліс за грибами. Мав багато друзів. Звичайна собі дитина. Але якось він пішов до будинку Люсі Тартеїхи і потовк усі вікна.
Відтоді його життя змінилося. Дорослі почали говорити, що в «тихому болоті чорти водяться» і поступово друзів в Миколки ставало все менше і менше.
– Коль, мама не пускає з тобою на річку.
– Коля, ти не ображайся, але мама каже аби ти до нас більше не приходив. Давай будемо бавитися лише на вулиці?
– Миколо, ти вчора викликав Івана в ліс. То він прийшов весь у багнюці! Твоя мати його одяг не пере. Тому аби я тебе більше біля нього не бачила!
Миколка дивувався, плакав, а потім змирився. Люди почали очікувати від нього найгіршого, тому всі шкільні бешкети списувалися на нього, хоч він і не мав, в своїй більшості, до них стосунку. Так само й по селі обтрушену грушу чи витоптану полуницю приписували йому, а як де шибка трісне!
Мати сварилася, а батько заходив й далі.
Коли Микола вже став парубкувати, то дитяча пригода обросла новими бешкетами і висіла над ним хмарою.
– Не ходи більше до мене, – говорила Надійка, – батько як взнав, що ти біля хати крутився, то сказав, що з хати пускати не буде і прокляне.
Пішов Микола додому і тяжко зажурився.. Бо ж то Надійка – очі сині, коси русі, веснянки на носі. Сиділи разом за партою, разом ходили в школу й бешкетували дітьми. Розізлився Микола на всіх і пішов в армію.
Тоді закинула його доля на далекий схід і там він й залишився. Писав додому рідко, а ще рідше приїжджав. Забули про нього сусіди, однокласники, родичі і батьки. Мати спочатку бідкалася, але, водночас, раділа, що ніхто їй не штрикає в очі сином-лайдаком. А батько? Батько теж не дуже переймався – живий та й добре.
Нема коли – робота.
Пройшло дуже багато років і ще більше подій. Не стало батька і мати подзвонила Миколі. Звичайно, він спізнився і мати в чергове мала чим дорікнути:
– Безсовісний ти, сину! Мало того, що батька не шанував при житті, то ще й тут спізнився. Важко було приїхати вчасно?
– Не було квитків, – відповідав їй вже змужнілий Микола, – Та й якби й приїхав вчасно – це щось би змінило?
– Не маєш ти серця, сину, не маєш! Скільки батько вклав в тебе праці! Скільки тобі в житті помагав – нічого не цінуєш!
– І чим же він мені поміг, мамо? Хіба тим, що я народився.
– Та як ти можеш таке казати?!!!
Мати й далі плакали й обвинувачувала. Микола дивився на цю стару жінку і згадував далекий-далекий вечір, коли мати так само докоряла батькові:
– Ти знову до неї бігаєш? Мені люди все кажуть! Як ти можеш? Ти маєш совість? З’їв мої найкращі роки, а тепер я тобі вже не треба? Можна мене викинути? Я тобі того не дозволю! Я буду писати тобі на роботу. Я вже була в твоєї матері і все розказала! Який ти син! Який ти батько! Я вже була в тої Люськи. То вона все винна! Крутить перед тобою спідницею, а ти бігаєш! Та до неї все село йде! Ти такий приклад показуєш синові?
Батько пішов геть з хати, а мати за ним бігла і голосила на всю вулицю і плакала. Малому Миколці було так соромно і важко за неї. Він біг і просив «Мамо, ходіть в хату. Мамо». Але вона його не чула й не бачила. Тоді він пішов до Люсиної хати і відплатив маминій кривдниці.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.
