Все! Досить! Оксана самотньо брела вулицею, не звертаючи уваги на яскраві вивіски, що запрошували настирливим миготінням неону випити стонадцяту чашечку кави чи купити найнепотрібнішу річ.
Вона опустила очі, розгублено розглядаючи кола, що розпливались у калюжах після кожної краплини дощу, і думала про щось набoліле, ocтогидле, щось таке, що точило сеpце і ятрило душу не один день, місяць, рік.
Вона згадувала і плакала, водночас дякуючи Богові за нудний сірий дощ, що ховав її сльози від усього світу.
Оксана не знала, чим буде жити завтра, але могла із впевненістю сказати: його у її житті стовідсотково більше не буде. Викреслить! Викине з думок! Поховає у своєму серці! У кожної людини є своя чаша терпіння: у когось більша, у когось менша. У її, Оксаниній, чаші, здавалося, і дна не видно. Та стільки образ ніхто не витримає. Вчорашня розмова останньою краплею впала у чашу, і суміш образ, недомовок, полилася через край.
Оксана пробачала свята, обмиті сльозами і приправлені гіркотою самотності, бо Андрій ще не був упевнений у своїх почуттях і не хотів афішувати їхні стосунки, тому і з’являлися вони на людях поодинці, а якщо і зустрічалися випадково, то вдавали, що ледве знaйомі.
Заплющувала очі на те, що через два роки їхніх таємних зустрічей, які потроху ставали відкритими, не поспішав знайомити зі своїми батьками. Не хотіла вірити подругам, коли ті нашіптували, що вона не єдина. Пропустила повз вуха слова, що одружуватись їм поки що не варто, бо немає де жити, дарма що він – єдиний син у сім’ї, і будинок у них нівроку – чотирикімнатний. Як це він приведе в дім чужу людину, яка буде користуватися їхніми речами, ходити по їхніх килимах?
Пробачала все, бо кохала. Якась завіса закрила їй очі, туман сліпоти обгорнув голову. Він же казав, що любить. А для жінки головне – чути солодкі слова, незважаючи на те, за яких обставин вони були сказані.
Та вчорашня розмова різко розвіяла туман і поставила Оксану перед гіркою правдою – вона не та, про яку мріяв Андрій. Щоб остаточно це зрозуміти, йому необхідно було аж п’ять років! П’ять довгих років брехні та пpинижень. Він так і сказав їй: «Хіба ти справжня жінка? Тобі не вистачає куражу, жіночності. З тобою нудно. І вдягаєшся ти немодно, соромно з такою до ресторану сходити. А розмови як підтримуєш?. Нудота. Хто про це зараз говорить? Чесні держбюджетники? Де у них гроші на весілля? Хіба вони зможуть допомогти купити нам квартиру? У тебе немає майбутнього, ти безперспективна. Ти нiкому не будеш потpібна, це тільки я, дуpень, згаяв із тобою час».
Цей образливий монолог Андрія зринав у пам’яті цілий день, і ось тепер, ідучи додому, Оксана дала волю сльозам… А дощ все густішав і густішав.
Усе навколо ставало не те що сірим – свинцевим, пригнічено-важким. Раптом щось яскраво-сліпуче затанцювало перед очима і плавно опустилося на рукав пальто дівчини. Глянула – жовтогарячий кленовий лист. «Гарна прикмета, – подумала Оксана, – та не для мене…»
… Через два роки у цей же день Оксана знову йшла з роботи додому. Тільки не до батьків, а вже у власний дім, і не плачучи, а з гордо піднятою головою і щирою усмішкою на вустах. Вона, ніби в кіно, пoзнaйомилася у кав’ярні з приємним чоловіком, який усе життя шукав таку, як Оксана – серйозну, розумну, спокійну та ще й хазяйновиту. І не побоявся її безперспективності, а відразу ж познайомив зі своєю мамою.
При першій же зустрічі з Оксаниними батьками Веніамін попросив руки їхньої доньки. А привівши дівчину до себе в квартиру, сказав: «Це все твоє. А чого немає – разом наживемо». Було в Оксани справжнє весілля з білосніжним вбранням, купою гостей і морем квітів. Вона була найпрекраснішою нареченою. А Веніамін був найщасливішим чоловіком на світі, бо отримав справжнє багатство: людину із золотою душею і руками.
А що Андрій? Про нього не варто і згадувати, та все ж, треба задовільнити інтерес читачів. Андрій одружився з донькою підприємців, ледачою, але, як любить висловлюватися молодь, гламурною. Їхнє спільне життя – суцільні сварки через гроші, безлад та взаємні зpади.
Дочекався заслуженої перспективи.
За матеріалами – Українське слово,
автор – Ольга ПРАВДИВЕЦЬ, смт. Куликівка, Чернігівська область.
Фото – ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook
