– Боже мій, ти що, зовсім не розумієш, як треба вести господарство? Цей борщ виглядає так, ніби ти його тиждень варила! А подивися на ці вікна – пилюка скрізь, як у старій хаті! Ти взагалі думаєш, що мій син заслуговує на таке? Він міг би знайти собі нормальну жінку, яка вміє хоч щось робити по дому, а не отаку панну! Я тобі вже стільки разів казала, але ти ніби навмисне! Якщо так піде далі, то скоро він зрозуміє, яку помилку зробив, одружившись з тобою!

Я стояла на кухні, намагаючись не показати, як ці слова мені не приємні. Марія Петрівна, моя свекруха, стояла навпроти, її очі блищали від незадоволення, а голос лунав так голосно, що, здавалося, сусіди почують.

Вона не зупинялася, переходячи від критики їжі до мого одягу, від прибирання до того, як я говорю з її сином. Це був один з тих днів, коли її візит перетворився на справжній вир закидів.

Я знала, що Андрій, мій чоловік, скоро повернеться з роботи, але в той момент відчувала себе абсолютно беззахисною. Чи зможу я колись поставити крапку в цьому? Чи витримаю?

Все почалося кілька років тому, коли я зустріла Андрія. Він був таким чарівним – високий, з теплим поглядом і посмішкою, яка розтоплювала серце.

Ми познайомилися на роботі: я працювала менеджером у невеликій IT-компанії, а він був програмістом у сусідньому відділі. Наші розмови починалися з обговорення проектів, а закінчувалися довгими прогулянками містом і мріями про майбутнє.

– Анно, ти така цікава людина, – казав він мені одного вечора, коли ми сиділи в кафе. – З тобою я відчуваю себе живим. Розкажи ще про свої подорожі до Карпат. Як ти там лазила по горах?

Я сміялася, розповідаючи про свої пригоди: як одного разу заблукала в лісі, але знайшла дорогу завдяки компасу в телефоні. Андрій слухав уважно, його очі сяяли.

Ми швидко зрозуміли, що це кохання. Він запропонував мені руку і серце через півроку, на вершині тієї самої гори в Карпатах. Я сказала “так”, не вагаючись.

Але перед тим, як планувати весілля, треба було познайомитися з родинами. Мої батьки відразу полюбили Андрія – він був ввічливим, допомагав по дому під час візиту, і вони казали: “Доню, це той, кого ти заслуговуєш”.

Зі свекрухою все було інакше. Марія Петрівна жила в сусідньому районі, у затишній квартирі, яку вона доглядала з великою ретельністю.

Андрій завжди говорив про неї з теплотою: “Мама – золота людина, завжди допоможе, завжди зрозуміє”.

Перша зустріч відбулася в неділю ввечері. Я нервувала, одягла свою улюблену сукню – просту, але елегантну, з квітковим візерунком. Андрій заспокоював мене по дорозі:

– Не хвилюйся, Анно. Мама тебе полюбить. Вона така добра, що всі її хвалять і люблять.

Ми зайшли до квартири, і Марія Петрівна зустріла нас з широкою посмішкою. Вона обійняла Андрія, потім мене – але її обійми були холодними, як лід.

– Заходьте, дорогі! Я спекла пиріг з яблуками, спеціально для вас, – сказала вона солодким голосом. – Анно, розкажи про себе. Де ти працюєш? Які в тебе хобі?

Я почала розповідати: про свою роботу в IT, про любов до читання книг про психологію, про те, як люблю готувати нові рецепти з інтернету.

Вона кивала, посміхалася, але я відчувала напругу в повітрі. Потім вона пішла на кухню за чаєм і покликала Андрія допомогти.

– Синку, піди сюди на хвилину, – сказала вона тихо, але я почула крізь відчинені двері. – Ти впевнений у своєму виборі? Вона здається милою, але подумай: може, знайдеш когось з нашого кола, хто краще пасуватиме до нашої сім’ї?

Ці слова ули для мене, як холодний душ. Я вдала, що не чула, і коли вони повернулися, посміхалася, ніби нічого не сталося. Але всередині кипіло. “Чому я їй не подобаюся? – думала я. – Я ж намагаюся бути щирою”.

Весілля ми все ж зіграли. Воно було прекрасним: біла сукня, квіти, друзі та родина. Марія Петрівна сказала тост перед гостями:

– Дорогі Андрію та Анно! Я так рада за вас. Бажаю вам щастя, здоров’я і багато онуків. Ви – ідеальна пара!

Гості аплодували, але я бачила, як її очі не посміхалися. А після тосту вона підійшла до мене і прошепотіла:

– Сподіваюся, ти будеш доброю дружиною для мого сина. Він заслуговує на найкраще.

Тон був таким, ніби це попередження. Потім, посеред свята, вона заявила:

– Вибачте, але я мушу йти. Голова розболілася від шуму. Веселіться без мене!

Андрій засмутився, але я заспокоїла його: “Може, дійсно погано почувається”. Та я знала, що це тільки початок.

Після весілля ми переїхали до квартири, яку Андрій успадкував від бабусі. Вона була старенькою, але затишною, в тихому районі.

Ми планували жити окремо від батьків, але Марія Петрівна мала ключі, бо “на всяк випадок”. Я працювала на гнучкому графіку – три дні на тиждень повний день, а решту – з дому, тому часто була вдома вдень. Андрій йшов на роботу рано, повертався ввечері.

Перші тижні були спокійними. Я облаштовувала квартиру: купила нові штори, посадила квіти на балконі. Але одного дня, коли я готувала обід – простий салат з куркою, – почула ключ у дверях. Марія Петрівна увійшла без дзвінка.

– Добрий день, Анно. Я вирішила зайти, перевірити, як ви тут, – сказала вона, оглядаючи кімнату. – Ой, а що це за безлад на кухні? Ти так ріжеш овочі? Вони ж нерівні!

Я посміхнулася, намагаючись бути ввічливою:

– Добрий день, Маріє Петрівно. Хочете чаю? Я якраз заварюю.

– Ні, дякую. Краще покажи, що ти готуєш. – Вона підійшла ближче. – Це салат? З такими шматками курки? Андрій любить, коли все дрібно порізане. Хто тебе вчив готувати?

Я пояснила, що це мій рецепт, але вона перебила:

– Твій рецепт? Краще б ти послухала мене. Я ж знаю, що йому подобається. Ось, дивися, – і вона почала перекладати інгредієнти по-своєму.

Того дня я стерпіла. Подумала: “Вона просто хоче допомогти”. Але візити почастішали. Вона приходила щоразу, коли Андрія не було вдома, і починала критикувати все.

Одного разу я прасувала сорочки Андрія. Вона зайшла і сказала:

– Анно, ти так прасуєш? Зморшки скрізь! Дай я покажу, як треба. Ти ж не хочеш, щоб мій син виглядав неохайно на роботі?

Я віддала їй праску, і вона почала:

– Бачиш, ось так, з парою. Ти, мабуть, звикла до легкого життя, але в нашій сім’ї все робиться як слід.

Я кивнула: “Дякую за пораду”. Але всередині росло роздратування.

Іншого разу я прибирала вітальню. Вона увійшла і відразу:

– Пилюка на полицях! Як ти можеш жити в такому? Андрій звик до чистоти. Якщо ти не можеш впоратися, може, найми прибиральницю? Хоча, з твоєю зарплатою. Скільки ти заробляєш? 15000 гривень? Це ж копійки!

Я здивувалася: “Маріє Петрівно, я заробляю 25000, і ми з Андрієм все ділимо порівну”. Але вона махнула рукою:

– Неважливо. Головне – дім. Ти повинна бути кращою господинею.

Ці візити ставали регулярними. Кожного разу, коли Андрій був удома, вона була милою: “Анно, ти така розумниця! Не можу дочекатися онуків!” Але наодинці – критика ллалася рікою.

– Ти не так миєш посуд! Вода скрізь! – казала вона одного дня.

– Маріє Петрівно, я намагаюся, – відповідала я спокійно.

– Намагатися мало! Треба робити правильно. Андрій заслуговує на більше.

Я почала уникати її, але вона завжди знаходила час. Одного разу вона навіть перевірила шафу з одягом:

– Ці сукні? Вони ж старомодні! Ти повинна одягатися краще, щоб не ганьбити сина.

Я терпіла місяцями. Боялася сказати Андрію, бо не хотіла псувати їхні стосунки. Він любив матір, і я думала: “Може, з часом все налагодиться”. Але одного дня терпіння скінчилося.

Той день почався звично. Я повернулася з роботи рано, почала готувати борщ – за рецептом моєї мами, з буряком і сметаною. Двері відчинилися, і Марія Петрівна увійшла.

– Знову ти вариш це? – почала вона відразу. – Борщ повинен бути червоним, а не таким блідим! Ти додаєш томат? Ні? То чому дивуєшся?

Я мовчала, але вона продовжувала:

– А подивися на підлогу – сліди скрізь! Ти прибираєш взагалі? Мій син працює цілий день, а ти тут байдикуєш. Він міг би знайти собі жінку, яка вміє тримати дім у порядку!

Її слова ставали все гострішими. Я згадала про диктофон у телефоні – ідея спала на думку раптом. Я непомітно увімкнула запис і поставила телефон на стіл.

– Маріє Петрівно, чому ви завжди незадоволені? – запитала я тихо.

– Бо ти не дотягуєш! – вигукнула вона. – Все робиш не так: готуєш погано, прибираєш абияк. Андрій шкодує, що одружився з тобою, але не каже!

Запис тривав хвилини три, і вона вилила все: від моїх “помилок” у господарстві до того, як я “не пасую” їхній сім’ї. Потім пішла, грюкнувши дверима.

Ввечері Андрій повернувся втомлений. Ми повечеряли, і я сказала:

– Андрію, мені треба тобі дещо показати. Обіцяй, що вислухаєш спокійно.

Він здивувався: “Звичайно, кохана. Що сталося?”

Я увімкнула запис. Його обличчя змінювалося: від здивування до шоку.

– Це мама? – прошепотів він. – Як вона могла таке сказати? Анно, чому ти не розповіла раніше?

Я заплакала: “Боялася, що ти не повіриш. Або засмутишся”.

Він обійняв мене: “Я вірю тобі. Це жахливо. Я поговорю з нею”.

Він подзвонив відразу.

– Мамо, це Андрій. Я чув запис. Як ти могла так поводитися з Анною?

Вона заперечувала: “Який запис? Це вона все вигадала! Хоче нас посварити!”

– Ні, мамо. Я чув твої слова. Тепер ти приходиш тільки за запрошенням. Інакше я зміню замки.

Вона намагалась щось довести: “Синку, ти не розумієш! Я хочу найкращого для тебе!”

Але Андрій був твердим: “Найкраще для мене – щаслива дружина. Крапка”.

Він змінив замки наступного дня. Квартира була його, тож все законно. Я відчула полегшення, але й сум – не хотіла такого у сім’ї.

Нині моя свекруха із сином не спілкується узагалі. Оразилась на нас. бо ми її не шануємо, а я влізла в сім’ю і їх розсварила. Часто думаю. а може я й справді не права? Вони син і мама – найрідніші у світі люди.

Може мені поговорити з чоловіком, аби попросив у мами вибачення. Так уде правильно, правда ж?

Головна картинка ілюстративна.