fbpx
Без категорії
– Не може приїхати Сергійко, робота. Посада ж у нього відповідальна, – скупо відповіла Надія. – А я чула, що на море поїхав… – щебетала сусідка. Ці слова боляче кольнули ніжне материнське серце

Кілька метрів від криниці до хати видавалися Надії нескінченно довгими, а відро з водою – надзвичайно важким. Аж стрепенулася, коли почула за спиною дзвінкий голос сусідки:

– Давайте я вам допоможу. Чого ж це ви, тітко, самі повні відра носите? Ви ж після операції…

– А хто ж допоможе? – виправдовувалась жінка. – Петро ж у полі…

– А Сергій Петрович? Так близько живе, а так рідко навідується. В багатьох вже вода з кранів у хаті біжить, міг би і вам провести. Та й город у вас заріс цьогоріч, – сипала словами, мов горохом, молоденька сусідка.

– Не може приїхати Сергійко, робота. Посада ж у нього відповідальна, – скупо відповіла Надія.

– А я чула, що на море поїхав… – щебетала сусідка.

Ці слова боляче кольнули ніжне материнське серце. Подякувала Надія сусідці і присіла під яблунею, а думки поринули в молодість…

Того літа вишні у їх саду вродили дуже рясно. Гілки аж вгиналися від стиглих ягід.

– Але вже у вас вишні! – із заздрістю, смачно прицмокуючи губами, мовив сусід Антон. – А чого не зриваєте? Он вже аж чорні.

– Петро на роботі, а на мені – і город, і господарка. Не до вишень, – заклопотано мовила Надія, показуючи на гору випраної білизни.

– А Сергійко? – здивовано запитав сусід. – Я он свого козака (а вони однолітки з Сергійком) – і у поле беру, і вдома все допоможе.

– Ще встигне наробитися, – вигороджувала Надія синочка.

– Ну, дивися, сусідко, а то не буде кому на старість ложку води подати. Куй залізо, поки воно гаряче…

– Нема коли філософствувати, Антоне. Треба працювати, – кинула роздратовано.

Не любила Надія, коли її повчали…

Два десятки літ збігло за водою, а здається, все було, ніби вчора. Не встигла Надія й оглянутися, як став Сергійко поважним Сергієм Петровичем. Із задуми жінку вивів дитячий галас на сусідському подвір’ї.

– Напевне, до Антона син приїхав із дітьми, – майнула думка.

– Ой, Антоне, – сумно зітхнула жінка, – ти ж як у воду дивився багато років тому. А до мого Сергійка не раз треба було доброго прочухана, ой не раз. А я все шкодувала. Ото вся моя надмірна материнська любов наробила. А за помилки треба розплачуватися, ой як треба.

По обличчі Надії градом котилися гіркі сльози. У них змішалися і жаль до себе, і запізніле каяття за власні помилки, і заздрість сусідові, до якого приїхали син та онуки…

Автор – Світлана ЧИХАРІВСЬКА.

За матеріалами – “Українське Слово”.

Фото ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook