Я бігла додому і щоки мої палали, не могла повірити, що ця сцена відбулася між мною і чоловіком найкращої подруги. Я ж просто прийшла спитати чи не буде нічого передавати для неї в Італію, а воно так повернулося, що вже й не знаю чи маю я подругу.
Ми з Надією дружимо понад двадцять років, хоча дуже різні, вона яскрава і харизматична, а я спокійна і закрита, їй подобалися гучні вечірки, а мені тихий вечір перед телевізором.
Далі Надя вискочила заміж за Івана, у них зʼявився син, а я так свою долю й не знайшла.
І от п’ять років тому, вона мені й каже:
– Скільки можна в хаті сидіти та на роботу ходити, де тобі копійки платять? Всі їздять за кордон, то давай і ми поїдемо! Хоч так світ побачимо.
І подруга мене вмовила. Ми поїхали спочатку на кілька місяців в Польщу на поля, але то було дуже важко, тому Надя швидко знайшла інший варіант – доглядати діток чи стареньких.
І ось так ми собі їздили і потроху гроші заробляли. Бувало. Що чергувалися, бувало, що разом їхали.
Переважно вона мене просила аби чергуватися, бо я б могла за її хлопцями наглядати:
– Мало що може бути, а ти їм приготуй щось та випери, ти ж хресна.
І я погоджувалася, адже я хресна.
І ось цього разу я прийшла до Івана, як зазвичай, як до себе додому, але бачу, що він щось лика не в’яже, а тоді до мене:
– Я тебе люблю, а Надя не вартує такої подруги, як ти. Все життя тобі заздрить, що в тебе власне житло, робота в університеті, фігура… Вже мені всі вуха проторочила, чому в неї нічого цього нема. все про тебе розказувала, як ти в хлопця закохалася, а вона його переманила. А ти так і не зрозуміла, чому він до тебе більше не ходить. То маєш шанс їй віддячити!
Я кинулася звідти геть. Що на нього таке найшло?
Але далі я почала розуміти, що до того часу, поки не мила унітази в Італії, то я працювала лаборанткою на своєму улюбленому факультеті, мені подобалася моя роботи, мене влаштовувала моя зарплата.
Відколи я стала жити життям Наді, то я почуваюся завжди, мов той кінь на перегонах – нічого не встигаю, зате втомлююся. Особливо піклуватися про двох дорослих чоловіків Наді, яким треба купу наварити і ще й поприбирати. Я ніколи не відпочиваю так, як хотіла.
Я ніколи не хотіла їхати кудись у світи, мені вартувало взяти в руки книгу і я вже хоч в іншій галактиці.
Не можу повірити, що подруга могла бути такою двуличною. Може, Іван просто так сказав аби добитися свого? Мовляв, от поквитаєшся.
– Як це ти не приїдеш, – здивувалася Надя, коли я їй сказала, що більше не буду їздити на роботу, – я тобі світ показую, я тебе тягну з рутини, а ти й далі за своє?
– Так, я хочу нарешті жити для себе.
– В сорок? Не сміши, ти можеш тільки вдосконалитися в цій роботі, більше тобі нічого не світить.
Ну і хай, краще буду мати спокійну душу, а гроші ж не головне. Правда ж?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
