Не минула і мене доля розлученої жінки. Розчарування, образа, зневіра… “Та не я перша, не я остання, на жаль. Життя триває. Просто треба взяти себе в руки заради дітей”, – думала я. Але це були квіточки. Мене чекало ще одне випробування. Адже не в усіх випадках після розірвання шлюбу розділяли дітей. А зі мною майже два роки тому таке трапилося.
За п’ятнадцять років з часу нашого одруження Леонід піднявся по кар’єрній драбині, став заробляти в рази більше за мене, знайшов собі іншу жінку і почав жити на дві сім’ї. Дізнавшись про це, я подала заяву до суду про розірвання шлюбу. Чоловік погодився не тільки розійтися зі мною, а й визначити проживання дітей з ним. Адже я залишилася на тій же посаді з тією ж невисокою зарплатою, що й півтора десятка років тому. Тож він мотивував суду, що я не матиму можливості забезпечити дітей всім необхідним.
Такі обставини я не врахувала, але відступати було запізно, та й не було ніякого сенсу. Тим більше, що його цивільна дружина Поліна вже встигла народити йому сина.
Мій син Макар категорично відмовився жити з татом, та й за законом мав на це вже повне право. Хоча була ще одна причина: ще раніше в малого непосиди були непрості стосунки з татом, що хотів бачити хлопчика серйозним і успішним, а не червоніти перед класною керівницею через його поведінку й небажання вчитися.
Маринці було лише одинадцять. Вона завжди була улюбленою татусевою донькою, слухняна, чемна, здібна до танцю, кругла відмінниця й гордість школи. Леонідові вдалося переконати Маринку, що їй краще буде в новій родині з молодшим братом, у новій приватній школі з поглибленим вивченням мов, а з мамою бачитиметься на вихідних.
Але цією домовленістю Леонід зігнорував. Коли не прийду, то Оленка або в подружки, або на репетиції, або всією родиною якраз ідуть у зоопарк, або ще не повернулися з прогулянки. Телефоную, а донька каже те(а я це чую), що Леонід їй нашіптує, стоячи поряд, що вона не має настрою, що холодно на вулиці, словом, причин море, тільки б не бачитися зі мною.
Я часто навідувалася до школи й змушена була доводити охоронцеві, що я – мама й не позбавлена батьківських прав. Видно було, що Леонід гарно «попрацював» з охороною. Від класної керівниці наслухалася, що Маринка з’їхала в навчанні, стала гіршою поведінка. Мені донька нічого не хотіла говорити. Тільки в останню нашу зустріч, поки не приїхав їхній особистий водій(колишній міг собі це дозволити) Маринка сунула мені в руку записку. В ній йшлося, що татова дружина Поліна заставляє її бавити малого братика, допомагати їй на кухні, докоряє, що вона – білоручка, нічого не вміє.
Коли мені вдалося викликати на серйозну розмову Леоніда, я показала йому ні записку. Це було з мого боку необачно, бо він порвав листочок на шматки і сказав, що відтепер Маринку я не бачитиму взагалі. Щоб убезпечити доньку від несправедливого ставлення Поліни та не втратити остаточно зв’язку з дочкою, я змушена була позиватися до суду, хоч доказом слугував лише зіжмаканий і розірваний на кусочки аркушик.
Суд врахував думку представниці органів опіки, що Маринка, крім матеріальних благ, потребує материнської любові й ласки, чого не отримує в новій родині, що вона скучає за старшим братом. І навіть свідки з боку Леоніда. попри домовленість з ним, змінили свої покази: водієві Маринка зізнавалась, що не любить мачуху, а няня Поліниного сина розповіла, що частіше її обов’язки виконувала мала дівчинка в той час, коли вона їздила за продуктами, а Поліна зустрічалася зі своїми подружками.
Зараз діти живуть зі мною. Замість аліментів Леонід залишив нам квартиру, раз на тиждень зустрічається з дочкою і сином. А я роздумую, чому в моєму житті так сталося, чому чоловік покинув мене заради молодшої. І приходжу до висновку, що найрідніші в світі – це діти, а чоловіки – це як лотерея: пощастить – не пощастить виграти любов і мир, злагоду й спокій в родині. Чи ви згідні зі мною?
