Мені виповнилося вісімнадцять років, коли я вперше закохалася. Ми навчалися на одному курсі з Романом. Кожного дня ми сиділи поруч на лекціях, разом переписували конспекти та ділили одну лаву в аудиторії. Роман був уважним хлопцем, завжди допомагав мені з складними предметами, частував кавою і чекав біля виходу з корпусу. Ми гуляли вулицями міста, обговорювали майбутню професію, розмовляли про власну роботу, мріяли про власне житло та спільні подорожі. Мені здавалося, що це почуття зростатиме разом із нами і жодні обставини не зможуть його змінити.

Ми часто заходили до маленької студентської їдальні після третьої пари, купували чай та булочки і сиділи біля вікна.

— Оксано, я хочу влаштуватися на нічну зміну на чергування, — казав Роман, стискаючи у руках гарячу чашку. — Мені потрібні власні гроші, щоб не просити у батьків.

— Ти ж навчаєшся на денному відділенні, Романе, — відповіла я, дивлячись на нього. — Тобі буде важко поєднувати роботу та навчання.

— Я впораюся, — впевнено мовив він. — Я хочу мати можливість ходити з тобою на концерти чи купувати квіти за власні кошти.

Роман походив із родини, де завжди рахували кожну копійку. Його батьки все життя працювали на заводі, мешкали у тісній двокімнатній квартирі і не мали жодних статків. Моя родина жила зовсім по-іншому. Батько мав власний бізнес із постачання будівельних матеріалів, володів кількома торговими точками та нерухомістю. Мама ніколи не працювала, присвячуючи весь свій час господарству, веденню домашніх справ та суворому контролю над родинним статусом. Коли Роман уперше провів мене до хвіртки нашого будинку, мати тривалий час спостерігала за нами з вікна другого поверху.

Ми часто зупинялися біля хвіртки, і Роман із тривогою поглядав у бік вікон вітальні.

— Оксано, мені здається, твоя мати не дуже рада бачити мене поруч із тобою, — мовив він одного разу, опустивши очі.

— Не звертай уваги, Романе, — відповіла я, беручи його за руку.

— Я розумію, що у нас різні можливості, — сказав він тихо. — Але я прагну зробити все, щоб отримати диплом і знайти хорошу роботу.

Того ж вечора, коли ми заварювали чай на кухні, мати розпочала свою першу розмову про мого однокурсника.

— Оксано, хто цей хлопець, який приплівся з тобою від автобусної зупинки?

— Це Роман, мій однокурсник, — відповіла я, намагаючись тримати свій голос спокійним. — Ми разом навчаємося і готуємося до складних семінарів.

— Вона готується. Ти взагалі бачиш, із кого обираєш собі оточення?

— Він розумний, чесний і дуже добре до мене ставиться.

— Справді розумний хлопець шукає додатковий підробіток, а не вештається годинами біля чужих заможних будинків, — суворо відрізала вона.

Батько під час цієї розмови мовчки сидів у кутку кухні і читав газету. Він волів не втручатися у материні зауваження, бо не хотів створювати зайвих суперечок у домі.

За рік Роман вирішив зробити серйозний крок. Він довгий час працював у вечірні зміни на складі, щоб зібрати гроші, купив великий букет квітів і прийшов до нашого будинку. День був сонячним, батько сидів у вітальні за робочими документами, а мати перебирала речі в шафі. Коли у двері подзвонили, я одразу побігла відчиняти. На порозі стояв Роман у білій сорочці, трохи знервований, але рішучий.

— Доброго дня, Оксано, — сказав він і простягнув мені квіти. — Твої батьки вдома? Я хочу поговорити з ними.

Я впустила його до передпокою. На шум із кімнати вийшла мати, а за нею повільно вийшов батько. Мама оглянула Романа з ніг до голови, зупинившись поглядом на його простих штанях та скромних черевиках.

— Доброго дня, Надіє Іванівно, Петре Васильовичу, — мовив Роман, намагаючись говорити впевнено. — Я прийшов спитати вашого дозволу зустрічатися з Оксаною з наміром у майбутньому створити сім’ю. Я закінчую навчання, скоро влаштуюся на постійну роботу і зроблю все можливе, щоб забезпечити вашу доньку.

Мати голосно зітхнула і склала руки на грудях.

— Забезпечити? — перепитала вона.

— Мамо, зупинися, будь ласка, — втрутилася я.

— Не перебивай мене, Оксано, — суворо мовила вона, а потім повернулася до батька. — Петре, ти чуєш це? Хлопець без копійки в кишені прийшов до нашого дому розказувати про сім’ю. Він просто хоче прийти на все готове. Йому потрібні твої гроші, твої зв’язки і наше майно.

Батько переступав з ноги на ногу, уникаючи мого погляду. Він завжди поступався матері в таких питаннях.

— Романе, — мовив батько нарешті, опустивши очі до підлоги. — Ти спочатку стань на ноги, а тоді приходь. Зараз тобі тут робити нічого. Повертайся додому.

Роман опустив голову, тихо подякував за розмову, повернувся і вийшов за двері. Я кинулася за ним, але мама міцно вхопила мене за руку і зачинила двері перед моїм носом.

— Ти дякувати повинна, що ми не дали тобі зіпсувати життя з цим чоловіком, — мовила вона категоричним тоном.

Після того, як Роман пішов, батько зайшов до моєї кімнати через годину. Я сиділа біля вікна і дивилася на вулицю.

— Оксано, ти не ображайся на нас. Мама хоче для тебе кращого майбутнього. Вона вважає, що відсутність грошей руйнує будь-які стосунки.

— Ти ж бачив, що він хороший хлопець, тату, — мовила я, не повертаючись до нього. — Чому ти мовчав і нічого не сказав?

— Я не хочу сварок у домі, доню, — зітхнув він і тихо зачинив двері.

Після цього випадку Роман віддалився. Він перевівся на заочну форму навчання, влаштувався на роботу в іншому місті і більше не шукав зі мною зустрічей. Мені було важко, я днями сиділа у своїй кімнаті, дивилася у вікно і відмовлялася сідати з батьками за один стіл.

Минув ще рік. Мама вирішила взяти ситуацію у свої руки і знайшла мені кандидатуру, яку вважала ідеальною. Це був Вадим, син батькового бізнес-партнера. Його родина володіла кількома великими приміщеннями, мала власний автосалон і регулярно виїжджала на відпочинок за кордон. Мама раділа цій ідеї і щодня нагадувала мені про майбутню зустріч.

Ми сіли за великий стіл у вітальні, розставляли страви та заварювали чай. Вадим поводився зверхньо, постійно розказував про коштовні покупки, показував годинник і жодного разу не спитав про мої зацікавлення чи навчання.

— Ми нещодавно повернулися з поїздки, — мовив Вадим, розмішуючи цукор у чашці. — Купили там новий автомобіль для нашої фірми. Батько вважає, що треба купувати лише найдорожчі речі.

— Це дуже правильний підхід, — мовила мама, поглядаючи на мене. — Оксано, ти чуєш, як треба ставитися до життя?

— Вадим дуже перспективний юнак, — казала мати наступного ранку, коли ми мили посуд після вечері. — Його батько має величезний вплив. З ним ти ніколи не матимеш жодних фінансових клопотів.

— Він мені абсолютно не подобається, мамо, — відверто відповіла я. — Він пихатий і розмовляє зі мною зверхньо.

— Зате у нього є статки! — підвищила голос мама. — Почуття з’являться пізніше. Головне, що ти будеш жити у повному достатку.

Проте цей достаток тривав недовго. Менше ніж за пів року компанія батька Вадима зазнала величезних збитків через невдалі фінансові рішення. Його родина опинилася у боргах, автосалон закрився, а майно виставили на продаж.

Після цього Вадим сильно змінився. Він став дратівливим, постійно скаржився на життя, а під час наших рідкісних зустрічей почав вимагати від мене допомоги.

— Твій батько має допомогти моїй родині! Ви ж маєте гроші! Чому ви не хочете дати нам позику на відновлення справи?

— Це гроші моїх батьків, Вадиме, — спокійно відповіла я. — Батько сам розпоряджається своїми фінансами і не хоче ризикувати.

Після моєї розповіді батько категорично відмовив у будь-якій допомозі родині Вадима. Мати, розчарована тим, що статки Вадима зникли, швидко втратила до нього будь-який інтерес і більше не згадувала його ім’я. Вона викреслила його з життя і ані трохи не шкодувала про те, що змушувала мене спілкуватися з цією людиною.

Роки минали далі. Я закінчила університет, влаштувалася на роботу в аудиторську фірму і почала самостійно заробляти собі на життя. Однак особисті стосунки більше не складалися. Будь-яка людина, яка з’являлася поруч зі мною, негайно піддавалася суворому аналізу з боку матері.

Коли мені було двадцять сім років, я спробувала зустрічатися з колегою по роботі, його звали Андрій. Проте коли мама дізналася про нього, вона знову знайшла недоліки.

— Андрій шукає дівчину з хорошим приданим, — переконувала вона мене за обідом. — Його квартира занадто мала, він сподівається розширити житло за наш рахунок. Побачиш, він скоро почне питати про батьківську нерухомість.

Врешті-решт, ці постійні прискіпування виснажили мене, і ми з Андрієм розійшлися. З часом я просто перестала ходити на побачення, повністю занурившись у роботу та побутові справи.

Коли мені виповнилося тридцять років, батька не стало. Батько залишив після себе значний спадок: декілька квартир, комерційні приміщення та рахунки в банках.

— Оксано, ти повинна зберігати те, що залишив батько, — казала мама, коли ми сіли за стіл у її вітальні після впорядкування документів. — Чоловіки зараз шукають тільки вигоду. Побачать твою власність і одразу почнуть втиратися в довіру.

— Мамо, мені вже тридцять років, — втомлено відповіла я, опустивши руки на стіл. — Я живу сама у порожній квартирі. Ти прогнала Романа, ти змушувала мене зустрічатися з Вадимом, ти відлякала Андрія і всіх інших. Я залишилася повністю самотньою.

— Я берегла тебе від великих помилок! — обурилася вона, підвищуючи голос. — Ти абсолютно не розумієш життя. Краще бути одній, ніж з тим, хто витратить марно батьківські статки.

Минуло ще три роки. Я продовжувала працювати, повністю забезпечуючи свої потреби, а мати жила у великому батьківському будинку. І ось, коли матері виповнилося п’ятдесят три роки, в її житті стався абсолютно несподіваний поворот.

Вона познайомилася з чоловіком, якого звали Віталій. Йому було сорок три роки — він був на десять років молодшим за неї. Віталій не мав постійної роботи, регулярно міняв тимчасові підробітки, орендував кімнату на околиці і не мав жодного власного майна. Проте мати раптово забула всі свої суворі принципи про «гідних кандидатів» та «перевірку статків».

Вона змінила свій вигляд, почала купувати новий одяг, робити зачіски і вже за два місяці після знайомства оголосила мені, що вони з Віталієм вирішили побратися.

— Мамо, ти впевнена у своєму рішенні? — спитала я, здивовано дивлячись на неї. — Ти знаєш його всього два місяці. Де він працює? Які у нього плани?

— Віталій — дуже здібна людина, — впевнено мовила мати, розгладжуючи край скатертини. — У нього просто раніше не було можливості розкритися. Він має великий потенціал у бізнесі.

— Мамо, йому сорок три роки, і у нього немає навіть власного житла, — нагадала я їй її ж власні слова, які вона колись казала про Романа. — Ти ж завжди стверджувала, що чоловік повинен мати власну базу, а не приходити на все готове. Чому ти не запропонуєш йому укласти шлюбний договір для захисту батьківського майна?

— Не порівнюй ці речі! — спалахнула вона, зсунувши брову. — Віталій зовсім інший. Він щиро любить мене. Які ще договори? Це означало б проявити недовіру до близької людини! А ти просто заздриш моєму особистому щастю, бо сама не змогла нікого знайти.

Після розпису Віталій переїхав жити до матері у батьківський будинок. І практично одразу в нього з’явилися ідеї щодо великих підприємницьких проектів. Він переконав матір, що гроші не повинні просто лежати на рахунках, а мають працювати.

Першим його задумом було відкриття гуртового складу будівельних матеріалів. Мати, яка раніше контролювала кожну копійку батька і перевіряла кожен чек, без вагань зняла з банківського рахунку велику суму грошей і віддала Віталію.

— Оксано, Віталій знається на цій сфері, — казала вона мені по телефону. — Він знайде вигідних постачальників, і ми отримаємо великий прибуток.

Він орендував складське приміщення, закупив товар за високими цінами, проте через повну відсутність досвіду бізнес зазнав краху вже за чотири місяці.

Однак це не зупинило Віталія. Незабаром він вигадав новий проект — відкриття мережі малих кав’ярень. Мати знову виділила гроші, Віталій найняв працівників, закупив дороге обладнання, але через кілька місяців кав’ярні довелося закрити через суцільні збитки.

— Чоловіку просто не щастить із партнерами, — виправдовувала його мама, коли ми зустрілися за обідом. — Усі навколо намагаються його обдурити. Але він не опускає рук.

Батьківські статки почали швидко зменшуватися. Проте мати відмовлялася бачити у діях Віталія бодай якусь помилку. Вона щиро вірила, що йому просто тимчасово не щастить і що наступного разу все обов’язково вдасться.

Одного вечора мама без попередження прийшла до моєї квартири.

— Оксано, мені потрібна твоя допомога, — мовила вона, не підводячи очей.

— Що саме сталося, мамо?

— У Віталія з’явилася чудова перспектива. Його знайомий пропонує увійти в бізнес із вантажних перевезень. Потрібно терміново придбати дві машини. Це дуже вигідна справа, вони повернуть усі вкладення за пів року.

— Мамо, у вас же були власні заощадження та гроші від продажу гаража, — нагадала я. — Де ці гроші?

Мати зітхнула і потирала пальцями лоб.

— Попередній проект вимагав додаткових розрахунків. Нам довелося закрити деякі зобов’язання. Зараз у нас тимчасово немає вільної готівки. Мені потрібно, щоб ти позичила мені гроші зі своїх збережень або дала згоду на продаж тієї квартири, яку батько оформив на тебе.

Я дивилася на матір і відчувала глибоку втому від усього, що відбувалося. Жінка, яка все моє життя повторювала про небезпеку втратити майно через чоловіків, зараз власноруч віддавала це майно людині, яка просто витрачала його на невдалі справи.

— Мамо, ти розумієш, що ти робиш? — спитала я, дивлячись їй у вічі. — Ти віддаєш останні гроші чоловіку, який за два роки витратив майже все, що батько заробляв роками.

— Не смій так говорити про Віталія! — вигукнула мати, підвівшись із дивана. — Він старається для нашої родини! Він прагне, щоб ми мали майбутнє! А ти думаєш тільки про статки!

— Я говорю про факти, мамо, — мовила я. — Коли мені було вісімнадцять, ти прогнала Романа, бо він був бідний. Коли мені було двадцять п’ять, ти відганяла всіх підряд, бо боявся за батьківське майно. А зараз ти сама береш ці гроші і віддаєш чоловіку, який молодший за тебе на десять років і не створив нічого власного.

— Це абсолютно інша ситуація! — голосно мовила вона, притискаючи торбинку до грудей. — Мені потрібні гроші. Ти допоможеш рідній матері чи відмовиш?

Я повільно встала зі стільця, підійшла до письмового столу, дістала з шухляди конверт із грошима, які відкладала на власні потреби, і поклала його на стіл перед матір’ю.

— Це все, що я можу тобі дати, — мовила я тихо. — Більше грошей не буде. І квартиру продавати я не дозволю.

Мати швидким рухом забрала конверт із столу, заховавши його у свою торбинку. Вона не мовила жодного слова подяки.

— Віталій поверне все до копійки, ось побачиш, — кинула вона вже біля дверей.

Ось так у мами є кохання, а у мене ні.